Слава ЗСУ!

Хоч Роберт не боявся. Він довіряв дорозі. Навіть коли доводилося раз за разом об’їжджати чорні плями свіжого асфальту, які порозлізалися вздовж і впоперек траси у спробах прикрити діри після сходження снігу. Та на місці глибоких ям вони часто утворювали менш помітні ямки, а подекуди і зовсім лягали вище рівня поверхні, і легше було їх об’їхати, ніж на собі відчувати усі нерівності. Навіть тоді Роберт не чекав, що дорога може створити для нього перешкоди – вона апріорі не може становити для нього небезпеку. В такі моменти він ніби знав про неї більше. Дорога вела, підказувала йому куди рухатися. Він її відчував, тому не боявся.

В дзеркалах Роберт помітив, як позаду нього з’явилася невеличка зграйка таких самих вершників, як і він – лиш уся їхня зовнішня атрибутика свідчила, що вони справжні байкери. Роберт і далі спостерігав за ними, а вони вже були близько. Якби він міг, то почув би, як ревіння їхніх двигунів поглинуло його самотній рев. Нарешті один байкер порівнявся з Робертом, дочекався, коли він гляне в його бік, і знаком показав, щоб їхав за ними. Жест здався Роберту владним, і якби він раптом звернув в іншу сторону, його б обов’язково наздогнали, а що зробили б потім, він вирішив не перевіряти.

Йому самому було цікаво, куди їх могла завести дорога, тобто куди можуть їхати люди, зібравшись у зграю. Спочатку Роберт плекав у собі роздуми, дозволяв уяві породжувати нові й нові варіанти, та коли вони усі разом звернули з дороги, якою він їхав до мами, здоровий глузд узяв верх над цікавістю. Йому вже просто необхідно було знати, куди їде. Роберт знов порівнявся з головним, як йому здалося байкером, і кинув крізь вітер йому своє запитання.

— Куди їдемо?

— На зліт. – В короткій відповіді для Роберта мало бути зрозумілим і те, де відбувається цей зліт, і власне, що це таке взагалі.

Звісно, десь Роберт випадково міг почути про байкерський зліт, але таки нічого не чув, і найменшого уявлення не мав, як він проходить, тому знов цікавість запанувала над усіма іншими його відчуттями. Справді, це ж, мабуть, захопливе видовище. Йому хоча б глянути на скупчення однаковісіньких людей – зважаючи на тих байкерів, серед яких Роберт опинився, усі вони однакові – їх тіла додатково були вкриті ще однією шкірою, когось вона захищала від вітру, а хтось навпаки впускав його в самі глибини складок своєї косухи і навіть дозволяв вільно нею гратися, надимаючи її мов парус. А скільки ж там мотоциклів! Перед очима Роберта раптом замайоріли сторінки його журналів, де сотні найрізноманітніших моделей мотоциклів, ніби ожили, й усі разом із ним летять на зліт – і там він їх усіх побачить.

Рух поволі активнішав – Роберт зрозумів, що вони під’їжджають до якогось великого міста. Саме там, мабуть, і має відбутися зліт. Минаючи незнайомі вулиці, Роберт боявся загубитися серед жвавого потоку автомобілів. Він не випускав з поля зору свою зграйку, хоч вже і значно від неї відставав. Важко було звикнути максимально напружувати увагу, особливо на поворотах. У своєму місті, коли Роберту вдавалося покататися, йому лиш інколи траплялися зустрічні авто. А вночі і зовсім – дорога належала йому одному. Тепер він настільки зосередився, що здатен був почути шум дороги, як у нього інколи проникає чиїсь крик – Роберт чув, як хтось когось гукає. На мить він відволікся – а де ж його байкери?!

Роберт додав швидкості, готовий був запанікувати – один в чужому місті – та раптом з паралельної вулиці виїхав ще якийсь байкер і, проїжджаючи повз Роберта, посигналив, мовляв: побачимося на злеті. Роберт здогадався, що їдуть вони в одному напрямі. То ж він не загубиться. Боятися нічого. Щойно він заспокоївся, як за поворотом побачив свою зграйку, і поспішив до неї приєднатися.

Ще якийсь час байкери долали поворот за поворотом – Роберту вже здавалося, що вони ніколи не зупиняться, аж раптом далеко попереду він побачив площу, заповнену мотоциклами та байкерами. Вони нарешті прибули. Де було вільне місце, там і зупинилися. До Роберта одразу ж підійшов той головний з його зграйки. Він запитав звідки Роберт, представився сам чимось схожим на ім’я – Торнадо, та коли почув Робертове ім’я – здивувався. Після церемоніального знайомства байкер перейшов до того, що його, мабуть, більше цікавило.

— Байк сам збирав?

— Нещодавно тільки закінчив.

— Розумієшся добре?

— Я автомеханік. Та спробував – здається, вийшло.

Поки Роберт договорив, до них підійшли якісь знайомі байкера, навіть більше – хороші друзі, бо вони так привітно обійнялися, ніби одне одного сто років знають.

— Давно тебе не бачив.

— Ну, як живеш?

— Все без змін. Оце так! – Один друг байкера перервав свою оповідь, щойно його погляд впав на Робертів мотоцикл. – Сам збирав?

Роберт в передчутті, що ще не раз почує це запитання, обмежився коротким “так”. Підійшли ще якісь байкери, між ними знов теплі обійми, розмови, бесіди – нарешті у Роберта з’явилася можливість роззирнутися навколо, охопити оком усіх, хто сюди злетівся. То там, то тут Роберт побачив невеличкі групки байкерів. Вони збиралися біля якогось байка і довго його розглядали, бо хтось приїжджав на мотоциклах ледь не ювелірної роботи. Та їх краса полягала не в потужності чи можливостях, а розмальованій поверхні усіма барвами. Роберт чи не вперше побачив білий мотоцикл. Ото вже була радість для дітлахів. Поглянути на байкерський зліт прийшли і “звичайні” люди. Їхньому подиву, здавалося, не було меж – поміж натовпом байкерів вони курсували хто з камерами, а хто й на телефон усе знімав.

Видовище захоплювало усіх. Тільки Роберт чомусь звертав увагу не на те, що мало б її привертати. Ще раніше він помітив, як байкери тримаються невеличкими купками. Може, їм було більше про що поговорити між собою. Може, щось інше їх змушує гуртуватися. А потім в однієї купки він помітив схожу атрибутику. На їхніх куртках були емблеми. Саме для пояснень нагодився головний.