Слава ЗСУ!

— А хто це такі? – Роберт поглядом вказав на тих, кого мав на увазі.

— Місцевий байкерський клуб. Це вони й організували зліт.

Роберт отримав поживу для роздумів, та було мало.

— Вони чимось відрізняються?

— Звичайні мажори. – Байкер з легким відтінком презирства дав чіткий опис клубу. – В них свої порядки, свої закони. Тільки ж дорога всіх вирівнює... – Ніби вже все сказав, що міг, байкер замовчав і пішов далі.

А Роберту було про що подумати. Він ще раз охопив усіх поглядом – помітив ще одну зграйку. Її утворювали самі байки. Спортивні мотоцикли ніби за якоюсь домовленістю стояли відокремлено від усіх інших. Спорти – серед байкерських розмов Роберт чув, що саме так їх називають — тримаються разом.

Роберт взагалі багато чого корисного почув в байкерських бесідах. Якщо не зважати на багатий запас нецензурної лексики, то щось таки корисне почути можна. Спочатку Роберта це налякало, а потім, коли побачив кількох дівчаток – типових супутниць байкерів, – які вміло послуговувалися тою лексикою, він зрозумів, що дивуватися тут нічому, і спробував вслухатися в те, що лунало поза словами-зв’язками. Цікаво ж було послухати, як хтось переповідав історію якоїсь поїздки на байку під дощем по бездоріжжю. Роберт поки лиш слухав – ніяких висновків він ще не готовий був робити.

Давно ніхто не під’їжджав, але раптом почулося гудіння мотору. За мить до нього приєднався ще хтось, ще – шум наростав. Роберт і собі поспішив до мотоцикла. Ніби по команді усі кудись зібралися – не інакше, летіти далі. Роберт не знав куди – і це легко читалося в його очах. Головний байкер принаймні прочитав і одразу ж пояснив.

— А тепер показова вистава. Потішимо трішки людей.

Байкер і сам завів мотор, рушив уперед, а за ним і вся зграйка. Роберт приєднався останній. Він не спішив. Щойно помітив, як байкери почали від’їжджати, формуючи колону. Вони їхали в два ряди один за одним, чітко дотримуючись дистанції. Колону супроводжувала міліція, то ж ніщо і ніхто не заважав її руху. Більше того машини заздрісно зупинялися і поглядами проводжали довжелезну колону. А заздрити було чому – сонечко яскраво світило, а вітер створював ілюзію прохолоди – в машині ж водії, ніби в коробці, були від цього закриті.

Роберт нарешті відчув справжнє задоволення від байкерського злету. Ніщо не зрівняється з вільним рухом рівною дорогою без обмежень, а головне правил. Байкерська колона ні на мить не зупинялася – навіть світлофори не впливали на її рух. Ніхто б дорогу їм перейти навіть не посмів. Усі пішоходи, ніби в очікуванні, коли ж можна буде перейти дорогу – зупинилися біля її краю. Роберт навіть не уявляв що дорога може приваблювати до себе стільки уваги. Люди просто стояли і дивилися: спочатку зустрічали перших байкерів, а потім проводжали останніх, довго дивлячись їм у слід. Щось було в тому погляді – цікаво, що вони хотіли побачити – невже вихопити риси кожного байкера, запам’ятати, зберегти їх?

Звісно, технічна революція зробила значно цікавішим байкерський зліт для спостерігачів, бо ж камери вони не опускали аж поки останній мотоцикл не зникав з поля зору. Хоч, мабуть, Роберту самому сподобалось би видовище – він глянув вперед, а там скільки око сягало простягнулась колона, він зазирнув у дзеркала, а позаду сотні вогників – запалених фар мотоциклів.

Колона проїхала ледь не усім містом – цілу годину тішили око людей, аж нарешті зупинилася. Роберту здалося, що зупинилися вони на якійсь головній вулиці міста, бо людей було там багато – не на їхній же приїзд вони чекали. Він знов не зрозумів, що відбувається, та запитувати не довелося, бо головний сам прокоментував зупинку.

— Стоїмо тут півгодинки, а потім можна їхати додому. Чи в тебе якісь плани?

Роберт спочатку хотів дорікнути, що у нього взагалі в планах не було того злету, але відреагував чемно.

— А які можуть бути?

— Зазвичай, після цього дійства душа вимагає продовження банкета. Байкери збираються в якомусь закладі і там п’ють, гуляють. Ну, ти сам знаєш.

Робертові здалося, що його приймають не за того, ким він є насправді. Чому він все повинен знати?

— Ні, таких планів не було.

— Тоді можемо зараз заїхати на каву, ноги хоч трішки розім’яти, і в дорогу.

За кавою Роберту вдалося не випитуючи навмисно, а підчас невимушеної розмови з’ясувати для себе хто ж такі байкери. Бо, як йому здалося, вони його сприймали за свого. Раніше себе байкером не вважав, та, можливо, просто не знав, які вони. Роберт залишив за собою право і далі їм здаватися тим, ким і здавався, а сам потихеньку вивідав, що приїжджають вони на зліт щороку, це чи не єдина можливість для них одягнути шкіру, сісти на байк і просто їхати, годинами без упину долати кілометр за кілометром. А так у житті вони звичайні люди: хто депутат, хто викладач. Лиш той, кого Роберт сприймав за головного, був затятим байкером. Він на байку не пересувався, не вважав його єдиним можливим видом транспорту – він життям рухався на ньому.

Роберт достатньо дізнався, щоб замислитися, а чи не належить він до байкерів. Це природній процес – соціалізація – коли людина намагається знайти своє місце в суспільстві. Саме його Роберту досі не вдавалося знайти. Ще сам не знав, хто він – чи там його місце, де він зараз перебуває.

Стільки інформації за день на нього звалилося, що дорогою назад думати про щось глобальне не міг. Коли сонечко хилиться до горизонту – не найкращий час для роздумів. Добре було б відпустити думки вслід сонцю. Але Роберт їхав на схід і бачив лиш у дзеркалах те, як призахідне сонце фарбує небо відтінками рожевого, червоного, ще десь додає фіолетову барву, а хмарини, що вдень аж світяться такі білі, набувають тих відтінків, всотуючи в себе сонячне проміння. Вони так близько до сонця – зібралися усі на краю неба – Роберту закортіло підняти голову, щоб переконатися, чи є ще десь на небі хмарки, та не наважився: міг же і рівновагу втратити. Раніше ніколи не помічав, як хмари тягнуться до заходу за сонцем і зараз не міг повірити, що небо порожнє, тільки на його краю рожеві хмарки.