Слава ЗСУ!

Роберта настільки поглинула картина неба, що він і не зчувся, як під’їхав до рідного міста. Траса залишилася позаду, і треба було уважно стежити за дорогою. Роберт відкинув усі свої спостереження і зосередився на ямах та вибоїнах. Їх ще багато йому доведеться об’їхати, поки потрапить до гаража. Та він вже близько.

А чим ближче він буде до гаража, тим швидше до нього зайде Мар’янка. Роберт вже уявляв, з якими емоціями буде їй переповідати свої пригоди. Головне – стримувати радість, бо вона ще подумає, що йому сподобалося. Він же сам ще не зрозумів, чи сподобалося, чи насторожило – принаймні, подумати було над чим.

Не встиг Роберт заглушити мотор, як Мар’янка вже вибігла з під’їзду і помчала до гаражів. Вона цілий вечір прислухалася, коли ж почує голос його двигуна – вже була здатна вирізнити його з поміж інших. Ще зранку чула, як він кудись поїхав, а він поїхав і пропав на цілісінький день. А раптом він їздив до якоїсь дівчини – вона має про це дізнатися перша. Головне жодним словом не видати свої ревнощі. Вона ж – та інша – його ані трішечки не варта! Чого він тільки на неї цілий день витратив?

Коли Мар’янка зайшла в гараж, вони ледь не одночасно привіталися. Роберт знав, що вона от-от зайде, то навіть не витримав паузи, щоб не показати, як сильно на неї чекав.

— А вгадай, де я був? – Роберт гордо вперся руками в боки – невже Мар’янка не помилилася? Таки їздив до дівчини. Чим би він ще перед нею хизувався. Мар’янка тільки приготувалася сказати все, що думає, та Роберт не дав їй і слова вимовити. – На байкерському злеті! Уявляєш?!

— Нічого собі. – Мар’янка аж видихнула. Байкерський зліт – це краще, ніж якась дівуля. Точно краще? А що це взагалі таке? – І як?

— Навіть не знаю. Ще сам не зрозумів. Покатався трішки в компанії байкерів…

— І що – ти тепер байкер?

— Навряд! І справа не в якійсь там зовнішній атрибутиці…

— Так, ти би мав тоді носити шкіряний одяг.

— Не в тому справа. До речі, знаєш – шкіру вони одягають виключно з практичних міркувань. Я вже свої джинси втомився прати – весь дорожній пил на одязі, а ще як десь обтереш масло – а на шкірі ж нічого не лишається, жодної плямки. Або, принаймні, їх не помітно.

— І власну б шкіру довелося вкрити татуюваннями. Ну, як в них там заведено? – Мар’янка намагалася згадати все, що знала про типовий вигляд байкерів.

— Це вже хто як любить. Від людини ж все залежить.

— А музику яку ти любиш? Вони ж всі тільки рок слухають.

— Взагалі її не слухаю. Я коли в гаражі, мені потрібна тиша.

— Щось я зовсім про це забула. Давно за тобою помітила. А… – Мар’янка згадала ще якийсь стереотип про байкерів і вже хотіла його проговорити, щоб Роберту було легше зрозуміти, чи є в нього щось спільне зі справжніми байкерами, але він її зупинив.

— Я, звісно, свій моц люблю, але здається не байкерською любов’ю.

— Думаєш, вона чимось відрізняється?

— Сам не знаю. То все дурниці. Не зважай. Ну, що – йдем додому? – Роберт чемно вказав на вихід, а коли вони опинилися в темряві ночі, запитав. – І як ти не боїшся серед ночі йти до мене в гараж? Темно ж настільки, що нічого й не видно.

— Це ще сьогодні місяць яскраво світить. Повнолуння, чи що? – Мар’янка ніби й відповіла Роберту, підтримала його розмову, але і слова не промовила з того, що він хотів почути.

— А місяць, справді, яскравий. – Роберт знову глянув на небо, ніби раніше ніколи його й не бачив. – А ти коли-небудь помічала, що коли сонце сідає, всі хмарки збираються біля нього, а в ночі – поглянь – їх зовсім немає? – Поки Роберт говорив про хмарки, його голос якось навіть полагіднішав. Він із замилуванням розповідав про свої спостереження, то ж Мар’яна не стала обривати в ньому поетичні нотки. Хоч і хотілося сказати, що то, мабуть, якось пояснюється законами фізики. Можливо, видно біля сонця тільки ті хмарки, на які потрапляють його промені, а вночі їх просто не помітно, як і зірок удень.

— Звісно помічала.

— А чому так? – Роберт ніби напрошувався на розвіяння власних фантазій.

— Ніколи над цим не замислювалася.

Вони саме зайшли в під’їзд, а говорити в ньому не стали, бо шуму було б стільки, що і сусідів можна розбудити. Піднялися мовчки на четвертий поверх. Мар’янка пішла до дверей, відімкнула замок, і щойно знов запанувала тиша – жодних кроків, клацання замків, – вона почула тихе “На добраніч”, і Робертові двері швидко зачинилися. Як завжди, він намагався пошвидше втекти, щоб уникнути незручної ситуації – прощання на сходовій клітці в напівтемряві – світло в їхньому під’їзді горіло лиш на двох поверхах. Ні, Роберт не міг собі цього дозволити.

Мар’янка бачила це, розуміла, принаймні, якось по-іншому пояснювати для себе Робертові втечі не хотіла. Зараз він тікає, а може колись… Мар’янка від самої себе приховувала свої надії, та якби ж ні на що не сподівалася, хіба ходила б до нього в гараж?

А зранку Роберт вдруге зібрався до мами. Спочатку думав їхати якомога швидше, щоб раптом не зникло бажання кудись їхати взагалі, бо якщо його вчора щось відвело від поїздки до матері, то може і не варто. Та коли він вже сів на мотоцикл, відчув під колесами рівну дорогу, так і їхав, поволі перебираючи думки. Згадав Мар’янку, що вона знов до нього заходила, що тільки з нею він і міг поговорити, чимось поділитися, що саме вчора поділився з нею емоціями від злету. До речі, зліт.

Думки легко змінювали одна одну, ні на чому Роберту не хотілося зупинятися, аж нарешті згадка про вчорашні пригоди не потягнула за аналогією інші думки, а навпаки: Роберт почав осмислювати все те, що вчора бачив. Цілий світ, окреме суспільство у вже існуючому, де кожен розуміє, що належить до чогось великого, та все рівно прагне і далі єднатися, ділитися, ніби не усвідомлює те, що він вже має. І шукає заміну, оманливу заміну цьому відчуттю.