Слава ЗСУ!

Ми ніби всі давно втратили розуміння, що є частиною чогось, невід’ємною складовою. І життя – лиш пошук втрачених знань. Роберт пригадав поділ всередині світу байкерів: хто за якими ознаками ділиться, а дорога всіх вирівнює.

Дорога і раніше для Роберта означала значно більше, та зараз він пізнав її глибше. Між ним і нею нічого немає, ніщо їм не заважає, він відчуває її – а в ній самого себе. І ніби він її частина. Весь простір зосереджений в тонкій смузі асфальту – він його частина, його відображення.

Роберт вже був на шляху розуміння чогось масштабного, але припинив свої роздуми ледь не силоміць. За поворотом перед ним відкрився ліс. Далеко попереду він тягнувся на кілька кілометрів з обох боків дороги. Вона ніби розділяла його, а за хвилину здавалося що ліс безслідно її поглинув, закривши тінню своїх дерев. Роберт не міг минути ліс, таки знайшов “витоптану” колесами автомобілів стежку, яка вивела його на невеличку галявину.

За кілька секунд після того, як Роберт заглушив мотор, його вуха могли сприймати й інші звуки, а головне тишу, яка мирно лежала під густими кронами дерев. Ще інколи можна було почути переспів птахів, що перелітали з гілки на гілку, та навіть він не порушував відчуття спокою. Не вірилося, що може бути так тихо. Роберт прислухався – серед тиші якимось віддаленим зойком здалося йому зозулине кування. Роберт щойно подумав для кого ж може вона кувати серед глухого лісу, коли тут зазвичай нікого немає, а зозулька й перестала, перервала свій відлік. І далі тиша – благодатне середовище для роздумів.

Роберт кинув куртку біля одного з дерев, що обрамляли галявину, – надумав біля нього відпочити. Ліг, головою сперся на його стовбур, а очі самі собою звели погляд на небо. Просто над дорогою, яку він щойно проїхав, вздовж неї Роберт побачив білий слід. Ніби він його залишив. Ніби небо відобразило його путь. Він довго їхав, як невід’ємний вантаж везучи за собою думки. Можливо, вони лягли на небі рівним слідом, в якому не розрізниш, де почалася одна, а де закінчилася інша думка. Кожна тягне за собою наступну, утворюючи безперервну лінію.

Не може ж небо віками німо висіти над нами тисячами хмар і не ховати в них якийсь зв’язок із Землею. В Природі все взаємопов’язано. Головне, все якось пов’язано з людиною. Сонце впливає на нас: то гріє, то нещадно палить, посилаючи свої промені. Місяць впливає: здатен щось таке виробляти з людиною, що вона і не розгадає, від чого в ній аномалія. Усе якось з нами пов’язано, навіть в зірках ми навчилися бачити майбутнє, а хмари ніяк нас не стосуються! Хіба можуть вони залишатися німими спостерігачами, коли бачать усе, що відбувається на Землі?

Роберт у пошуках відповіді на власне запитання раптом згадав, як десь колись чув, що біоенергетики описують наші думки як згустки енергії. Вони поволі зароджуються, ледь помітні, прозорі, і що більше людина виношує одну думку, тим більше вона набуває форми м’якої, пухнастої кулі – такої, з тисячі яких формується на небі хмарка. А можливо, саме наші думки і відображає небо. Чиїсь самотні роздуми сплітаються в невеличку хмарку, а коли небом пливе величезна хмарина – несе в собі за рухом натовпу десь у великому місті усі його думки.

Тому й уночі немає хмар – усі сплять. А ввечері на зміну думкам приходять мрії – небо чутливе навіть до таких змін. І вже не білими хмарами вкриває свій край, а схожими за кольором на наші мрії. Та коли сонце йде за горизонт, воно та іншій півкулі розпочинає ранок, і всі хмарки за ним спішать туди, де вже новий день, щоб там відображати чиїсь думки.

Та нам залишається тільки спостерігати, вивчати небо, досліджувати. В Природі все настільки продумано, що нашої допомоги вона не потребує. І смішно думати, що від нас щось залежить, що ми якось на неї впливаємо. Вона могутня, всесильна.

Роберт прокинувся. Заснув від власних думок, чи їх йому підсвідомість сама нашепотіла – ще не збагнув. Та чітко відчув, що осягнув якусь давно приховувану істину, йому відкрилася вона через осяяння. Вмить у ньому десь всередині з’явилося відчуття, що він тепер знає.

Роберт добре поспав на свіжому повітрі, та їхати до мами вже було нічого. Запізно для неочікуваного візиту. Друга невдала спроба, а мабуть, і зовсім не варто більше намагатися потрапити матері на очі. В ньому самому більше не було егоїстичного бажання шукати єдності в сім’ї. Він їй не належить. І навіть байкером вважати себе не може. Він частина чогось значно більшого. І він тепер це знає.

Повернувся Роберт, ще було світло, і вирішив, якщо Мар’янка до нього зайде – вмовить її з ним покататися. Шкода, Мар’янка не знала, що на неї очікує, коли бігла на звуки Робертового мотоцикла, що саме під’їжджав до гаража. Мар’янка навіть не встигла запитати, де він був, як Роберт одразу ж атакував її своєю пропозицією.

— Покатаємося? – Роберт ще був “у сідлі”, готовий рушити будь-якої миті. Мар’янку це найбільше і налякало.

— Та я нізащо!

— Ти що – боїшся?

— Звісно. Ніби я тебе здивувала. Це ж небезпечно.

— Я ж досі цілий.

— А я боюся. Раптом якийсь камінчик на дорозі трапиться, чи гілка. Я чула навіть кінь – тварина, яка собі під ноги може подивитися – і то, через щось перечепитися здатна. А тут навіть і не побачиш.

— Дорогу чудово видно. Найменші камінчики. Я буду слідкувати – не хвилюйся.

— Та я сама, коли на високих підборах, кожен камінь відчуваю, якби не навички тримати рівновагу, давно б всі ноги переламала.

— Та не така вже дорога небезпечна. Я б ще зрозумів, якби ти сказала, що люди всякі їздять – хтось і п’яний може на зустрічну смугу виїхати. А ти самої дороги боїшся. Їй можна довіряти – я тобі доведу. От пішли зі мною. –Від гаражів вони вийшли на прилеглу дорогу. – Знімай свої босоніжки.

Мар’янка радо від них звільнилася, і лиш потім поцікавилася.

— А для чого?

— Пішли.