Слава ЗСУ!

— Берто, я ж боса.

— Йдем, йдем. – Роберт взяв Мар’янку під лікоть і поволі повів вперед. – Я тобі покажу, що Природа не може завдати нам шкоди. Ми ж їй довіряємо, коли вдихаємо її повітря, коли п’ємо її воду. Кожного разу коли ступаємо нею, ми ж не боїмося, що земля під ногами провалиться. Бо ми довіряємо Природі. Знаємо, що вона так вчинити з нами не може. Ми хоч з нею втратили зв’язок, та Природа з нами його досі має. Тому їй можна довіряти.

— А як же торнадо, смерчі, цунамі – це все, до речі, також Природа.

— Так, і вона інколи нагадує людині, наскільки та слабка проти її стихій. Вона лиш нагадує, що наміри людини панувати на планеті – нездійсненні. – Роберт довів Мар’янку до найближчого повороту і звернув назад. Досі від неї не пролунало жодних скарг. Йшла собі, уважно слухала Роберта, під ноги навіть не дивилася. – До речі, пам’ятаєш, я тебе питав про хмари?

— Та це не так давно було.

— Я просто зрозумів.

— Що зрозумів?

— Чому ввечері всі хмарки їдуть за горизонт, а вночі їх взагалі немає. – І цю розповідь Мар’янка вислухала. Та з властивим їй скепсисом зауважила.

— Буває ж кілька хмаринок прикриває місяць. Хіба ніколи не бачив?

— Ну, якщо ти таке ще раз побачиш, то знай – саме твої думки в цей момент небо і відображає.

— А якщо хмари не білі, а сірі? А що коли дощ?

— Небо у нас у всіх спільне. І, на жаль, не лише благі наміри люди виношують. Хтось планує завоювання цілої країни, а хтось і просто банк збирається пограбувати. – Робертова теорія на все мала пояснення. Та поки вони теоретизували, стемніло.

Годі було й сподіватися вмовити Мар’янку проїхатися в темряві, коли ймовірність побачити камінчик на дорозі значно знижується. Роберт повів Мар’янку до гаража дорогою, далеко непроїжджою, навіть непрохідною, а вона і далі йде боса і ні на що не скаржиться. Роберт аж глянув здивовано, зазирнув їй в очі. Може, вони затаїли біль. А Мар’янка зупинилася, не розуміючи, що змушує Роберта пильно на неї дивитися. Невже помітив її нову зачіску? Та ж він в саму душу їй зазирав! Мар’янка аж подих затамувала. Роберт був так близько, досі тримав її за руку і дивився… Дивився їй в очі.

Пауза затягнулася. Того, на що сподівалася Мар’янка досі не сталося. Марні її надії – раптом і вона в собі відчула осяяння. І щоб зірвати злість на тому, хто безпосередньо винен, що вона злиться, Мар’янка зашипіла від болю, ніби таки наступила на якийсь камінчик.

— От бачиш, що ти наробив! – Вона роздратовано (та більше вдавала свою лють) підняла ніжку, ніби та нестерпно боліла, швиденько взулася і поспішила від Роберта втекти якомога далі.

Цілий тиждень не заходила Мар’янка до Роберта в гараж. Аж якось їхав він містом і ще здалеку примітив знайому коротеньку спідничку і кучері, що з кожним кроком стрибали на всі боки. Мар’янка йшла незвичною для себе ходою, не гордо раз за разом виставляючи ногу вперед, а втомлено ставила одну, а наступну ще з більшими зусиллями підтягувала вперед. Роберт під’їхав ближче, зупинився біля самої Мар’янки і жартома запропонував її підвести, а вона мовчки сіла, жодного слова протесту навіть не виголосила. Від несподіваності вчинку Мар’янки Роберт навіть куди її везти не запитав. Він краєм ока спостерігав, як її кучері легко здіймаються від вітру, як вона мружиться, захищаючи очі, а потім Мар’янка заховала обличчя за його плечима, притулившись до нього всім тілом. Тепер зупинятися бажання у Роберта і зовсім зникло. Він їздив, не обираючи дороги – куди відкривався новий поворот, туди він і звертав.

Мар’янка відчувала, як під втомленими повіками миготіли тіні сотні дерев, які пробігали повз. Це ж дорога – її улюблений краєвид. Думати в неї зараз навряд вийде – не в тому вона стані, але ж можна хоча б глянути. Довелося докладати зусиль, щоби розплющити очки, а потім ще деякий час втримувати їх відкритими. Мар’янка здивувалася, що дерева були зовсім близько, не стояли ніби осторонь, а радісно шелестіли листям, коли вона проїжджала біля них. Як Мар’янка не намагалася дивитися вгору, очі все рівно опускалися вниз – а внизу і справді видно кожен камінчик. Вона посміхнулася, згадавши суперечку з Робертом про камінці. А дорога була просто під її ногами. Мінялася: то на ній з’являлася тінь від одного дерева, то від іншого. Чому Мар’янка ніколи не помічала, яка вона насправді? А дорога знов змінилася – ця її ділянка була вимощена зовсім нещодавно, асфальт ще беріг в собі свіжий насичений колір. Чітку його межу Мар’янка відчула спочатку переднім колесом, а потім аж сама трішки підскочила, коли і заднє по ній проїхало.

Мар’янка не все добре усвідомлювала – побачення для неї сьогодні почалося з кінця, вона на нього йшла вже п’яною, тому дороги, яка їй здавалася як ніколи близькою, їй хотілося торкнутися, просто опустити руку, а вона б сама відповіла на її дотик. Мар’янка почувалася перед нею винною. Вона ж вважала, що її любить. Любить їздити нею, спостерігати, що відбувається з обох сторін машини, дивитися то в одне вікно, то в друге. Думала, що знає, яка вона – а вона зовсім інша.

Мар’янка ніби досі не розуміла, що стискає в своїх обіймах саме Роберта. Ніби його взагалі весь цей час поряд не було. А вона сама подумки літала низько-низько над землею. Нарешті вона отямилася, постійний вітер частину хмелю з неї видув, зібрала останні сили і твердим голосом проговорила.

— Зупини тут.

Де саме зупиняється, Роберт не зрозумів. Вулиця йому була незнайома, та коли Мар’янка злізла з мотоцикла, і, навіть не намагаючись триматися рівно, підійшла до хлопця, який на неї вже давно тут чекав, Роберт здогнався, що привіз Мар’янку за призначенням. Безмежно щасливий з того, що доставив її на побачення, він ще переконався, що Мар’янка зі своїм новим хлопцем успішно дісталася під’їзду його дому. Тепер можна було рушати. Та Роберт ніби забув, як керувати своїм мотоциклом. Не міг навіть згадати, як він заводиться. Хвилину він намагався хоч щось пригадати, а в голові спливали тисячі поглядів Мар’янки, коли її очі були звернені до нього; спливали один за одним кожен її дотик, коли ніби випадково її рука опинялася на його руці; спливало знов і знов, усе поглинаючи в собі, знецінюючи собою усе інше, нівелюючи усе лише своїм звучанням – спливало її ніжне звернення до нього “Берто”, “Берто”.