Слава ЗСУ!

Якось в пам’яті вдалося відновити навички керування, Роберт ще плутав де зчеплення, де гальма, але таки рушив. Їхав з єдиним бажанням пошвидше потрапити до свого гаража заховатися у ньому, як колись у дитинстві, заховатися від усього, головне – від Мар’янки. Гнаний цим бажанням Роберт набрав швидкість. Сподівався, йому вдасть втекти від думок, і в гаражі вони не зможуть його наздогнати. Роберт звернув раз, другий, думав, що їде в правильному напрямі, та паралельно тій дорозі, якою їхав, побачив знайому вулицю. Знав, що далі глухий кут.

На швидкості він почав розвертатися, раптом з’явилося рішення їхати та знайому вулицю – тільки треба перетнути бордюр і проїхати через двір, а потім ще один бордюр, і далі він вже знатиме, куди треба їхати. Поки він долав двір швидкість довелося скинути, і якось досі все йому легко вдавалося, та коли виїжджав на дорогу щось сталося. З другого бордюру він просто злетів, на мить втративши рівновагу.

Роберт підвівся – здається цілий – підняв мотоцикл, спробував його завести і за невдоволеними звуками, які видавав двигун, зрозумів, що саме його може не влаштовувати. Після огляду керма Роберт помітив пошкоджений трос зчеплення. Тепер сідати на мотоцикл сенсу немає – не поїде. Довелося штовхати його до самісінького гаража.

Міняючи систему зчеплення, Роберт провозився до ночі зі своїм байком, а коли зібрався йти додому помітив, що двері гаража таки зачинив. Здається, від Мар’яни йому все ж вдалося заховатися. Та навряд вона до нього заходила. А чого їй взагалі повертатися сьогодні додому? Може, й лишиться там, куди він її відвіз. Поки дійшов додому, Роберт ще раз подумки програв цю абсурдну ситуацію. Думав, що її ніколи не вмовить покататися, – от і покаталися. Вже піднімаючись сходами, Роберт почув на своєму поверсі якийсь шум. Він саме на нього піднімався, а коли в напівтемряві розгледів, що вверху на останній сходинці сидить Мар’янка – зупинився. Вона спробувала підвестися, трималася за все, до чого могла дотягнутися. Нарешті завдяки стіні встала рівно.

— А ти знаєш, Берто, я Природі довіряю. – Мар’янка слова ледь вимовляла. Навіть Роберт здогадався, що була вона вже не в алкогольному сп’янінні. – Якщо я знов захворію… Якщо вона захоче мене знов вбити – я їй не заважатиму.

Добре заховатися Роберту вдалося наступного дня, коли прокинувся, а встати з ліжка завадив біль. Досі ніби нічого не відчував, принаймні боліло щось зовсім інше, а зранку яскраво забарвлене стегно переконало, що в нього забій. Чудовий привід кілька днів з дому не виходити. Роберт навіть трішки зрадів – Мар’янку не бачитиме, і то вже добре.

Всередині нього зародилася величезна образа на неї. Думав, не зможе їй пробачити того, як вона спотворила його теорію, як посміла викривити її до непізнаваності. І здавалося, що це досі його теорія, його філософія, яку відкрила йому сама Природа – їй можна довіряти, і якщо вона щось дає – це треба прийняти, якщо забирає, то її рішення щось забрати в людини мудре. Вона нічого просто так не робить. І в чомусь Мар’янка його теорію перейняла, сказала вона все правильно. Тільки ж не міг він сам вкласти в її уста легкість, з якою вона готова відмовитися від власного життя, здатися від боротьби за нього. Ні, вона просто підмінила поняття – використала його теорію, щоб виправдати свою слабкість.

Роберт вже був готовий Мар’янку зневажати за вчинене, але згадав, що від неї ж вдома і заховався, а сам тільки про Мар’янку і думає. Він же вдома, а вдома у нього є небо. Роберт підійшов до вікна і погляду з хмар вже не відводив. Небо густо було ними застелене. М’якенькі, пухнасті вони висіли просто над головою. Їх ледь помітний рух вдавалося відстежити, лиш на мить перевівши погляд, знов гляне – а картина вже інша.

На небі постійно щось змінюється. Як же ж, мабуть, важко малювати пейзаж, над яким красується блакить. Почнеш змальовувати одну хмарку, а вона за мить вже буде іншою – розтане чи заховається за більшою. Як відобразити їх нескінченний рух? Роберт вдивлявся в небо з пильністю художника. Стало цікаво, як вони зображають тіні на хмарах. Навіть на найбілішій хмаринці можна розгледіти тінь – як її змалювати, якщо не вгадаєш, що відкидає цю тінь на хмару? Вона ніби затаїлась в складках хмарки, серед тих пухнастих кульок, що її утворюють. А інколи хмара, ніби провисає, така товста, і на її дні з’являється тінь, якій через товщу думок, зосереджених в хмарі, не дісталося світла.

Та є хмарки маленькі, прозорі – крізь них сонячні промені проходять легко, не лишаючи тіней. Роберт вкотре перевів погляд, щоб картинка змінилася, і раптом помітив десь вдалині дві хмарки, які були зовсім поряд. Колись, коли уперше він їх побачив на небі, думав про Мар’янку. Вона тоді вийшла з під’їзду. Роберт згадавши ту ситуацію, мимоволі опустив очі – біля під’їзду стояла Мар’янка, ніби на когось чекала. Крадькома вона також позирала на вікно сусідньої квартири, і якось ніяково поправляла свої кучері, ніби не хотіла, щоб Роберт бачив, на кого вона чекає.

А Роберт від вікна відходити не збирався. Знов глянув на небо, а там все змінилося, тільки ті дві хмарки досі поряд. Як і Роберт з Мар’янкою подумки завжди разом. Навіть зараз щось змішує їх думати одне про одного одночасно. Він опустив погляд, ніби відчув, що вона внизу, а Мар’янка завжди “засікала” його біля вікна, ніби знала, коли він там є, а коли його немає. Таки думки відображає небо, бо насправді бути разом, поряд вони не можуть. Роберт важко видихнув і знову перевів погляд на Мар’янку, а до неї саме підійшов той хлопець, на побачення з яким Роберт нещодавно її підвіз. Ніколи раніше він такого не спостерігав за сусідкою. Не було ще такого, щоб її коханці приходили до неї – це щось новеньке в її особистому житті. Невже усе серйозно?

Чи то від тривалого навантаження на ногу, чи від ваги власних думок, Роберту про себе нагадав біль – а фізичний чи моральний, він вже не став розбирати. Ліг у ліжко і спробував заснути. Поки сон його не поглинув, Роберт крізь заплющені очі спостерігав, як небом пролітали тисячі хмар. Вони летіли, гнані сильним поривом вітру, вдалині втрачаючи свої обриси. Вітер ніби вимітав їх з-за меж поля зору Роберта, щоб небо стало чистим. Саме цього Роберт і потребував, щоб на небі не лишилося ані хмариночки – жодних думок. Не хотілося більше думати про Мар’янку, про те, що вона зовсім поряд, але поряд із ним вона ніколи не буде.

Вітер ще довго не стихав у нього в голові, аж нарешті коли Роберт заснув, побачив чисте безхмарне небо. Воно нерухомо зависло в його уяві, заколисуючи своїм спокоєм, своєю величчю, яка береже в собі вікове мовчання.