Слава ЗСУ!

— І що? Що з того? – Подружки не могли зрозуміти, що ж такого надзвичайного у випадковій зустрічі з колишнім однокласником, бо головного їм так і не було сказано.

Не дарма на перервах у класі п’ятому-шостому вона з Робертом гралася. Ще відтоді він їй подобався. Аж тут вона його зустріла. А до того ж кілька років нічого про Роберта взагалі не чула, та й розгубилася. Що йому казати не знала. Насправді, дар мовлення вона втратила. Ще на кілька секунд розгубила усі інші дари, аж коли нарешті відчула, що знов може пересувати ноги, посунула їх куди подалі від того шиномонтажу.

Знав би це Роберт, можливо, також почувався знедоленим, бо тепер всеньке життя буде сам один, хоч поряд хтось є, є зовсім близько – щось їх тримає разом, але самі вони одне від одного тримаються на відстані. Роберт ще нічого фатального не спостеріг у перебігу буденних подій, єдине, що помітив, – відсутність Мар’янки. Давно він не бачив свою сусідку, ніде її не зустрічав, і марно чекав несподіваного візиту в гараж. Він же двері залишав відчиненими, а вона все не заходила і не заходила.

А Мар’янка вже вернулася додому, але приводів, щоб кудись вийти, не знаходила. Нікуди не хотіла йти, нікого не хотіла бачити, та більше стримувала свої бажання, щоб раптом не зустріти Роберта, щойно переступивши поріг. Найважче було вночі, коли підходила до вікна, а він там – у своєму гаражі. І можна було б піти до нього – і все раз і назавжди з’ясувати, або просто поговорити, почути його голос, вслухатися в його рідні нотки. Не вистачало їх, і фантазії було замало, щоб відтворювати в уяві звучання голосу Роберта. Все ж не витримала Мар’янка. Стояла біля вікна – манило її світло, що линуло з гаража – відходила від нього – тягнуло назад, щоб хоч глянути, чи він ще там, чи вже пішов. Бігала Мар’янка кілька разів то до вікна, то від нього, аж нарешті вирішила – втрачати їй нічого. А як буде Роберта ціле життя уникати, то тільки себе і мучитиме. Зібралася і таки пів перша ночі наважилася йти до гаражів. Підганяв чи страх, чи бажання пошвидше побачити Роберта, Мар’янка навіть не встигла розібрати – так швидко подолала шлях.

До гаражів бігла, спішила, а коли підійшла до дверей, то почала їх поволі відчиняти, ніби й не хотіла хутчіш зайти і вже нічого не боятися. Рух дверей Роберт одразу помітив – він стояв навпроти, роздивляючись свій мотоцикл. Нещодавно вкрутив останню гайку і вичікував, коли з’явиться бажання – а воно рано чи пізно таки з’явиться – нестерпне бажання щось змінити. Ще не знаючи, хто його двері відчиняє, Роберт полегшено зітхнув – нарешті прийшла.

Замість радісний вигуків, що він довго на неї чекав, Роберт зустрів Мар’янку докором.

— І де це ти пропадала? – Він намагався, якомога твердо проговорити кожне слово, та посмішка заважала вкласти у запитання всю серйозність і, звісно ж, не давала приховати радість. То ж Мар’янка дозволила собі проігнорувати зміст запитання, а підхопила настрій Роберта і аж із дзвоном у голосі сказала, вказуючи на готовенький мотоцикл.

— Довго ж мене не було! Коли встиг?

— Та помаленьку, помаленьку. Сам не помітив, як зібрав. Ну, і як тобі?

— Виглядає класно. – Мотоцикл був повністю чорний. Роберт сам ретельно профарбовував усі деталі. А сталеві труби на їх фоні віддавали ще більший металічний блиск. Було на що подивитися. Мар’янка і досі погляд не відвела.

— Хочеш – покатаю? – Ще не готова розглядати такі пропозиції Мар’янка поспішила змінити тему.

— А вже когось катав?

— Я сам тільки пару раз на нього сів, ще навіть з гаража не виїжджав. – Роберт не зрозумів, яку тему затіяла Мар’янка, тому вона прямо запитала, що її цікавило.

— Слухай… А чому я тебе ніколи не бачила поряд з дівчиною?

— Що це ти в мене хочеш випитати?

— Просто ніколи не бачила тебе з кимось. Ніби ти взагалі нічого такого не робиш.

— Такого… якого? – Роберт досі не розумів до чого Мар’яна хилить, але вже те, що вона до чогось хилить, йому не подобалося.

— Не знайомишся, не зустрічаєшся, не ходиш на побачення.

— То кажеш, ти цього не бачила. – Раптом в голосі Роберта зазвучали лукаві нотки. І кого він намагався обдурити? – Ну, знаєш, ти багато чого не бачила, але ж це не означає, що я цього не роблю.

Вперше Роберт відчув наскільки згубно впливало на нього прагнення відповідати чужим стереотипам. Хтось придумав, що хлопець у його віці вже має втратити лік здобутим перемогам на особистому фронті. Не міг же він зізнатися, а тим більше показати Мар’янці, відсутність жаги йти на той фронт. Хоч саме їй і варто було це показати. Тільки за інерцією він знов піддався обставинам, які змушували його бути іншим, робити по-іншому, думати по-іншому. Справжнього себе Роберт боявся проявити. На всіх його внутрішніх поривах стояла величезна заборона.

Вперше йому захотілося втекти від цих обмежень, а насправді, хотілося втекти від самого себе. Бо ж якщо обставини тисли, то він піддавався їхньому тиску. Сил їм протистояти він не знаходив. Та мабуть, їх просто не було.

З твердим наміром поїхати до мами Роберт ще зранку зібрався в дорогу. Поки не виїхав за місто, інших думок, окрім як про правила руху, не мав, а коли перед ним розстелилася рівна траса, і ніщо не відволікало увагу від власних роздумів – Роберт піддався відчуттям. Вітер летів йому назустріч, його нескінченний потік ні на мить не слабнув, лиш інколи – щойно Роберт набирав швидкість – новий порив із силою кидався йому на груди, залишаючи по собі холодний слід.

Роберт прислухався до того, що відбувається за межами шолому – там, мабуть, ціла суміш різних шумів: вітру, мотору власного і десятків інших, що проїжджали повз – створювали непроникну завісу для сторонніх звуків. Та під його шоломом панувала тиша. Він щоразу обіцяв собі проїхатися без нього, щоб відчути, як воно, коли вітер в обличчя, та щоразу своєї ж обіцянки не дотримувався. Як засіб запобігання наслідкам власної необережності або непередбачуваних обставин шолом був просто необхідний.