Слава ЗСУ!

Жодне журналістське розслідування я не проводив з такою ретельністю, як це. Мій шеф був вельми задоволений екзотичною розповіддю про крокодила на ймення Бегемот, яку я зварганив тієї ж таки ночі з нагоди безсоння. Знімок із зображенням морського вовка, себто кремезного обпаленого сонцем Бодика, привів шефа у стан своєрідного екстазу – він сам колись служив на флоті. Радий з того, я попросив на два дні вихідний – пошукати щось новеньке. На моє зухвальство шеф відгукнувся рідкісним ентузіазмом. Отож, сповнений почуттям абсолютної свободи і неабиякої зваги, я вирушив на пошуки Варі-Лариси.

На те щоб знайти кав’ярню з дещо незвичайною назвою „Три малюки” (шлях до неї мені вказала Тата), довелося витратити ледь не зо дві години. Кав’ярня містилася у глухому провулку на задвір’ї гомінких вулиць, і ніхто з тих, до кого я звертався, не знав про його існування. По дорозі до кав’ярні я проявив певний героїзм, який згодом склав мені неабияку послугу.

Почалося з того, що мою увагу привернув пристойно вдягнений, але надзвичайно розтріпаний молодик у малиновому жакеті. Непевним кроком він уперто намагався перетнути безлюдне перехрестя. З не менш рішучою впертістю (наче бик на червоний плащ тореадора) прямо на нього мчало маленьке чорне авто. Кілька секунд я розгублено спостерігав за цією картиною. Збагнувши, що ні водій авто, ні пішохід не збираються один одному поступатися, я зірвався з місця і, ризикуючи потрапити під колеса, вмить опинився біля молодика. З усієї сили я штовхнув його в напрямку тротуару, і ми сторчголов полетіли туди удвох. Невблаганне авто промчалося мимо зі швидкістю вітру, ледь не переїхавши мою ліву ногу, яку я в останню мить встиг таки відсмикнути.

Розтріпаний молодик виявився вельми вдячною істотою. Протягом наступних десяти хвилин я марно намагався ухилитись від його драконячої пащі, що обпалювала перегаром моє обличчя, а водночас і від настійливої пропозиції випити на брудершафт у його власній кав’ярні. Певно, це мало означати прояв найбільшої прихильності.