Слава ЗСУ!

Мені так і не вдалося переконати його у терміновості моїх особистих справ. До того ж я подумав, що це непорядно лишати закривавлену людину посеред вулиці, а надто коли вона напідпитку. Отож, за чверть години ми вже крокували брудним провулком у напрямку старовинної двоповерхової будівлі з готичною мансардою. Дорогою я дивувався: як це мій супутник вмудрився так закривавитися?

Моє здивування збільшилося втричі, коли над дверима кав’ярні, до якої він мене привів, я побачив вивіску: „Три малюки”. Це і була „його” кав’ярня.

Приміщення мені сподобалося: просто й затишно, все під рукою і нічого зайвого. Левко – так звали мого супутника – по-господарськи віддав розпорядження бармену, і незабаром на стійці бару з’явився коньяк і бутерброди з ікрою.

Не хотілося з цього починати ранок, однак тепер, коли я опинився в самісінькому лігві звіра, з котрим так прагнув зустрітися, та ще й спонукав його до приязні, було б чистим безглуздям не прийняти гру, яку підлаштувала сама доля.

Після другої чарчини Левко, що було прочуняв, знову захмелів. Він слізно присягався мені у довічній дружбі і вимагав, щоб я склав таку ж саму клятву. Я вдало імітував сп’яніння, непомітно для бармена виливаючи коньяк собі під ноги, і підтакував Левкові.

- Подивись на мої руки, - вимагав п’яний господар, тупо дивлячись на свої брудні кінцівки. – На них кров... кров людини. Ось вона. – Він висмикнув із штанів білу сорочку, демонструючи руді плями, які мене так здивували. – Це кров мерзотника... Він зазіхнув на самого... Тс-с, - сам себе зупинив раптом Левко і приклав пальця до губів. – Про шефа ані словечка... – І продовжив: - Я вбив його, але Господь вибачив мені цей гріх... Ти гадаєш, я п’яний? А я не п’яний... Господь вибачив мені цей гріх! – Левко грюкнув кулаком по столу. – Я знаю, що кажу... Я вбив підлотника, і Господь врятував мені життя... А ти хто такий? – нараз поцікавився він, підозріло уп’явшись мутним поглядом мені в очі.