Слава ЗСУ!

За кілька хвилин він уже знову ридав на моєму плечі, називаючи мене братом і закликаючи повбивати усіх „падлюк і мерзотників”.

Це тривало десь із годину і почало мені набридати. Я вже подумував про те, як краще від нього відкараскатися, коли він сам підказав мені вихід.

- Скажи мені, ти мужчина? – з притаманною йому непослідовністю запитав Левко і по хвилі розмірковувань сам собі відповів: - Ні, ти не мужчина! Який же ти мужчина, коли з тобою нема дами, га? Васьок! – гукнув він бармена. – Влаштуй нам проспектик.

За мить бармен подав мельхіорову тацю, устелену фотознімками напівоголених жінок.

- Дивись, хлопче! – Левко поплескав мене по плечу. – У нас тут такі дєвочки, що тобі й не снилося. Яку вибираєш?

Я з цікавістю роздивлявся знімки. Коли побачив Тату у прозорому пеньюарі, в голові моїй щось дзенькнуло. Та рука вже потяглася до іншого фото – чорнявої красуні у розстібнутому бюстгальтері. Я впізнавав і не впізнавав Варю: те ж саме в’юнке волосся, стрімкі брови, тонкий аристократичний ніс. І водночас щось чуже, незнайоме.

- Ось ця? – Левко вихопив з рук фотографію. – Васьок, Лариса зараз вільна? – І повернувся до мене: - Ну, хлопче, тобі щастить, - він вишкірив зуби у брутальній посмішці – Лорик – дєвочка на всі сто, не пошкодуєш. Іди, не дрейф! Васьок покаже куди.

Він ледь не силою виштовхав мене із-за стійки, і слідом за барменом я піднявся на другий поверх.

Жінка ніяк не відреагувала на мою появу. Сиділа і фарбувала нігті на ногах. Мені аж у горлі пересохло: вона!

- Варя!

Жінка скрикнула і впустила на підлогу мініатюрного пензлика. Дивилась незмигно, з невимовним жахом у великих вологих очах, і що більше я вдивлявся у перелякане обличчя, то більше йняв певності, що це не вона. Не-во-на...

Вона нарешті оговталася.

- Мене звати Ларисою. Ви помилилися.