Слава ЗСУ!

Я важко опустився на диван.

- Вибачте. Ви так схожі... на одну мою знайому. Її звати Варею. Точніше, звали...

- Чому звали?

Чи то від природи, а може, від хвилювання голос її ламався на хрип.

- Боюсь, із нею щось трапилось. Я маю підстави так гадати.

- Які?

Мене наскрізь пропікали два чорні рентгенівські промені. Я дістав з кишені пачку фотографій. Вона уважно роздивилася кожний знімок і повернула всі зразу.

- Звідки це у вас?

- Не має значення, - я вже дратувався її незворушністю.

Довго, диявольськи довго вивчала вона мене своїм просто-таки магічним поглядом, поки не спромоглася на запитання:

- Хто ви?

- Я вже сказав: знайомий жінки, з якою ви так разюче схожі.

- Це моя сестра.

Так я і думав! Та інакше і бути не могло – сестра-близнюк, як же іще? Нараз у пам’яті сплив образ усміхненого Бодика, повновида Антоніна Антонівна і великий сімейний альбом, наповнений обрізаними фотографіями.

Ми все ж таки порозумілися. Нам не залишалося нічого іншого, як стати спільниками, а це вимагало певної долі відвертості. Я розповів про себе, вона – про все сімейство.

- Батьки розлучилися, коли нам було по десять років. Нас розділили „порівну” – можливо, навіть жеребкуванням. Місто велике, жили в різних районах, так просто було не зустрітися. Та ми все одно зустрічалися. Тікали з уроків, їхали на умовне місце. Варя розповідала мені про маму, я їй про батька. Вона була тихою і слухняною, як тато, а я більше в матір пішла – така ж нервова і запальна. Мабуть, „розподіл” усе ж таки не був випадковим. Скільки себе пам’ятаю, мама тільки тим і жила, що пишалася своїм молодшим братом. „Це я його створила”, - любила вона повторювати. На будь-якому сімейному святі розмови точилися лише довкола однієї теми: достоїнств чарівного Бодика. Нас і батька начебто взагалі не існувало. Ми, діти, звикли, а батько врешті-решт не витримав. Тому й розлучилися. Він зараз зовсім спився, мені з ним дуже важко...