Слава ЗСУ!

Я купив одразу десять пакетів. Навіть не знаю для чого. При світлі вуличного ліхтаря я уважно роздивився знімок. Якби я не бачив Варю за життя, то ніколи б не подумав, що вона нежива – справжня билинна красуня з молочною шкірою і цнотливим рум’янцем, хіба що спідничка закоротка. Однак ретельне обстеження знімка, яке я провів з усією скептичністю, на яку був здатний, переконало мене, що я не помилився.

У кутку пакета стояла марка виробника: фірма „Людмила”. Поряд з назвою значилася адреса. Посвідчення кореспондента дозволяло мені безперешкодно входити начебто у справах до будь-якої установи. З цього я і скористався.

Фірма „Людмила” містилася на одній з центральних вулиць у затишному підвальчику. Директор, охайний ґречний молодик у бездоганній краватці, якому я зухвало пообіцяв пільгову рекламну сторінку за умови, що він повідомить мені координати фотографа, який їх обслуговує, оскільки я чув, що це справжній майстер своєї справи, охоче пристав на мою пропозицію, і мій записник наразі поповнився адресою фотосалону „Либідь”.

* * *

Вулицю Карла Лібкнехта я знайшов досить швидко. На цій вулиці мешкав один з моїх студентських приятелів. З виду фотосалон „Либідь” нічим не вирізнявся з-поміж інших подібних закладів. На запитання, де знайти фотографа, мені показали на двері, завішені чорними шторами. За ними, у просторому залі салону, було напівтемно. На столику, заваленому фотознімками, червоно світився ліхтар. У залі нікого не було.

- Миколо Івановичу, - покликав я.

- Зачекайте! – невідомо звідки долинув знервований голос.

Знічев’я я почав роззиратися навкруги. Необережно крутнувшись, зачепив сумкою якогось пакета, і він з шурхотом полетів під стіл. Я кинувся мерщій збирати фотографії, які з нього висипалися, і – леле... Ледь не зомлів! На них була Варя! У тій самій підстиркуватій спідничці, що й на пакеті, в розкішно мебльованій кімнаті, вона з усіх сил відбивалася від якогось дженжика. Знімки зафіксували всі етапи боротьби. Останнім був той, що й на пакеті, а перед цим ще один: Варя з тоненькою цівочкою крові, що сочиться з викривленого гримасою, наче усміхненого рота, і нападник – в кутку зліва у роздертій сорочці наливає собі в чарку кон’яку.