Слава ЗСУ!

Тремтячими пальцями я зібрав фотографії і поклав у сумку. Десь в глибині залу чулося сердите мурмотіння і хлюпіт води. Навшпиньках я вийшов у хол і, намагаючись не дивитись у бік приймальниці замовлень, посунув до дверей. На вулиці нерви мої не витримали, і ледь не з порогу фотосалону я побіг. Зупинився аж коли вже зовсім валився з ніг. На щастя, поряд опинилася рятівна лава.

Віддихавшись, я витягнув із сумки пакет. У ньому виявилося чимало фотографій. Я припустив, що Варя, напевне, працювала фотомоделлю: пози, в яких вона знімалася, були вочевидь рекламні. Десять знімків увічнили різні етапи боротьби. Я ще раз уважно роздивився два останніх. Тільки тепер помітив, що один з них – той, що й на пакеті, - ретушовано: забілено цівочку крові, поправлено синім розриви на сукні. Одному дияволу відомо, хто і для чого це зробив! Для чого було поміщати на тисячократно розмножений пакет фотографію мертвої дівчини, якщо ось вона, тут, у тому ж самому стосику, знадлива й жива!

Роззирнувшись довкола, я виявив, що опинився у зовсім невідомому мені районі міста. Зиркнувши на протилежний бік вулиці, я сторопів – прямо навпроти мене маячила вивіска: „Поштове відділення зв’язку №26”. Саме цей номер значився на штемпелі надісланого Варею листа!

Ще не знаючи, що це мені дасть, я упродовж наступних кількох годин обнишпорив усі навколишні вулички і провулки. Я втомився і зголоднів. В обдертій будочці під назвою „Конвалія” замовив каву з бутербродами і вмостився за столиком на відкритій терасі.

Їв я повільно, розмирковуючи над тим, що робитиму далі. Погляд мій, попри моє бажання, тягнувся до спини якоїсь дівчини, що сиділа за крайнім столиком. Я намагався відвести очі вбік, але вони вперто не хотіли втрачати з поля зору її велюровий жакет.

Врешті-решт дівчина підвелася з-за столика і пішла собі. Її хода схвилювала мене. Можливо, вона відчула на собі мій пильний бентежний погляд, бо озирнулася. Тієї ж миті я усвідомив, що сиджу з відкритим ротом – то була Варя!