Слава ЗСУ!

— Ти дуже змінилася. Стала такою... – Вадим готувався вперше в житті зробити дівчині комплімент. – Такою гарною.

— Багато ж часу минуло. – Таня ледь відшукала хоч якісь слова. Так, вона не вперше таке чула, але ж від Вадима! – Ти теж... змінився.

Як же ж Вадимові сподобалося те, що сказала Таня. Важко було не помітити, як засвітилися вогники самовдоволення в його очах. А ще кажуть, чоловікам компліменти не до вподоби!

Так він і справді змінився. З маленького хлопчика перетворився на міцного, ще не кремезного, але високого, гарного, дужого юнака. Його, колись неслухняні, кучері зараз покірно спадали ледь не по самі плечі. А ще інколи вони закривали очі, і тоді, його погляд, ніби й справді чогось вишукуючи, ставав таким хижим, що не можливо було не піддатися силі, яку вони випромінювали в цей момент.

Але поки вона не готова була здаватися... Ні його карим, хижим очам, ні його великим сильним рукам, ні його пристрасним чуттєвим губам... Та все ж відчувала, що довго стримувати себе не зможе.

А тим часом в класі дівчатка помітили, що між Вадимом і Танею щось є.

— Ну, ви ж колись товаришували? – І якось вони таки влаштували Тані допит.

— Ми тоді ще малі були.

— А зараз...

— Ні, між нами нічого немає.

— Поки?..

— Поки нічого. – Таня намагалась відповідати швидко, різко, твердо, тому не одразу зрозуміла, чому дівчата засміялися. Треба ж було так себе видати: “Поки нічого”!

Бо Таня і, справді, вичікувала найкращої миті, коли все має розпочатися. З чогось ніжного, теплого, романтичного.

За її підрахунками мало це трапитися на його дні народження. Вадимові от-от виповниться шістнадцять, то ж Тетянка ретельно готувалась до цієї події. Вибрала найпухнастішу та найрожевішу іграшку, написала дов-гу промову-привітання, купила святкову сукню й стала чекати.