Слава ЗСУ!

От і все, що побачила б Таня, якби лишень на мить повернулася до нього. Він, прикутий вродою, уже півгодини сидів нерухомо, зрідка насмілю-ючись моргнути і добровільно закрити від себе об’єкт, що може колись і завдав болю, та зараз затьмарив, тобто навпаки: освітив своєю присутністю всі темні кутки, де ховалась образа і змусив її шукати собі місце де інде.

Дивно, знаходячись за крок до возз’єднання та відродження дружніх, а можливо й якихось зовсім інших стосунків, вони так і не заговорили одне до одного, не обмовилися жодним словом. Вадим, зрозуміло, боявся. А Таня чому ж? Прощебетала всенький день з однокласницями – треба ж було розповісти і що, і як, і звідки, і для чого, – а до нього навіть близько не підійшла.

Як же ж це мучило його на тренуванні, ну не міг зосередитися і все тут! Розминку взагалі не відчув, ніби кожний м’яз його тіла був зайнятий обмірковуванням Таниного повернення. А коли справа і до м’яча дійшла – він просто його не бачив. Таким вразливим себе відчув, як ніколи досі...

Хоч якщо пригадати, Таня і раніше впливала на його гру, але ж позитивно.

А вона, вірна своєму рішенню ніколи не заважати Вадимові з футболом, навіть не уявляла, як “заважала”. Хто ж знав, що сумка, яка мала слугувати показовим елементом для однокласників, і для неї стане таким? Просто Таня не хотіла відволікати Вадима розмовами. Крім того, можливо, перенесена саме на наступний день бесіда сприятиме кращому засвоєнню інформації – емоції не заважатимуть.

Таня не помилилася. Наступного дня легше було навіть попросити у Вадима щоденник, якого у нього не виявилося, щоб переписати розклад на тиждень, і на перерві не зовсім вдало пожартувати, але таки викликати на його обличчі посмішку.

Поволі дистанція між ними зменшувалася. Але сумніви не полишали їхні серця: чи справді їх тягне одне до одного, а, може, це лише чиясь омана?

Та згодом усе стало зрозуміло: коли після уроків Вадим пішов додому та раптом відчув, що поряд із ним хтось йде.