Слава ЗСУ!

— Ти якраз вчасно. – Вадим ще хотів щось сказати, але Таня простягла йому пакуночок із рожевим слоником й взялася урочисто виголошувати усі свої побажання.

— ...І, щоб поряд з тобою були завжди вірні, справжні друзі. – Десь через п’ять хвилин вона зупинилася в очікуванні слів подяки, а Вадим, на знак подяки, взяв та й поцілував її.

Спочатку Таня злякалася: цілує ж він її при мамі, а потім помітила, що Галина Степанівна вже пішла. Тому невимушено посміхнулася, легенько, майже кінчиками пальців, взяла його руку, й, коли він рушив до вітальні, де вже зібрались усі друзі, пішла слідом за ним.

А за столом побачила багато-багато друзів. Більшість хлопців Таня не знала, бо Вадим запросив не лише однокласників, а ще й партнерів по команді. І хоч вони були старші за нього, але прийти не відмовилися. Важко сказати, що команда дружньою була – занадто часто змінювалися гравці, просто Вадима одразу там прийняли за свого. Він же був малим, але това-риським і веселим.

Сама того не помічаючи, Таня уважно розглядала усіх гостей. Лише згодом зрозуміла, що намагається в комусь упізнати Ростика. Вона й уявити не могла таке, щоб вони з Вадимом посварилися. Навпаки, була впевнена, що так само спілкуються, як і раніше. Але подібного на нього нікого не бачила.

І хотілося їй у Вадима запитати, де ж Ростик, та все ніяк не нава-жувалася заговорити із ним про хлопця, який їй колись також подобався.

І вже коли всі почали мало-помалу розходитися, і Вадим проводжав друзів одного за одним, Таня, коли він зачинив за другом, який щойно пішов, двері й залишився в коридорі сам, вийшла до нього. Хотіла випитати у нього про Ростика, бо так намучилася за цілий вечір, вигадуючи, чому ж його не було, що вже не могла стерпіти ні хвилини.

Підійшла до нього, а він тільки глянув на неї та так міцно-міцно обняв, що й забула вона про Ростика, й ще багато про що забула. Підвела очі, затамувала подих... І здалося їй, що так сильно і так по-справжньому її більше ніхто і ніколи не цілуватиме.