Слава ЗСУ!

Під опікою матусі Вадимова травма значно швидше заліковувалася. Хоч, мабуть, материнська турбота і не такого зцілить. Вже незабаром йому до снаги було долати відстань від дому до парку, а потім і по парку з мамою міг годинами ходити. Але після таких прогулянок він повертався зовсім вис-наженим. І було б легше, якби виснаженим фізично. Бо ж втомлювалися його почуття, які постійно відтворювали минуле.

Дорогою в парк вони з мамою завжди проходили повз майданчик, яким колись Вадим разом із друзями ганяв м’яча. Колись воно вкрите порохом не відпускало від себе малих хлопчаків, яким багато і не треба було: гучних трибун, густого зеленого покриття та навіть сітка на воротах не здавалася такою необхідною.

Хоч важко було знову і знову вимальовувати в уяві ті часи – не тому що спогади завдавали болю, навпаки Вадим радо згадував, друзів, ще малих таких, якими вони були колись, і Ростика було приємно згадати, бо після розриву з Танею чомусь з ним більше не бачився – важко було, дивлячись на невелику ділянку землі, порослу високою травою, з якої стирчать ще більш покривлені часом перекладини, вимальовувати з неї поле...

Але відвести погляд з минулого було не можливо... Вадим вдивлявся уважніше й бачив Таню. Бачив те дівча, яке надихало його на подвиги – голи. Бачив, як стримувана радість поволі перетворилася у приховувану правду. Враз постала уся картина зі слідами змитої фарби. А він так жив і мирився.... Його усе влаштовувало.

Бачив привабливу дівчину, яка поманила його за собою знову. Бачив її невинні застереження “Будь обережним!!!”, які поволі перетворилися на страх, що переслідував його навіть вночі. І він так жив, мирився... Його усе влаштовувало.

Чому ж усе розладналося?

Саме коли у Вадима виникло таке питання, він здалеку помітив, як до будинку Тані надходить Ростик. Тішити себе думкою, що Ростик йде туди, бо сподівається застати там його, Вадим не став. Бо Ростик чи першим дізнався про їхній розрив.