Слава ЗСУ!

— Я їх, правда, не розуміла! Спочатку думала, він взагалі іншою мовою говорить, намагалася перекладати. – Тут Таня ще хотіла додати, що поки з Ростиком жила на сході, то довелося опанувати російську, але добре подумала, і вирішила, що згадувати про Тóбі не варто. – А потім втомилась, і його не перекладала, і навіть не слухала. А на балконі він сказав, що вже кинув курити і пити.

— І що?

— Це тепер в двадцять два роки кинути пити вважається нормаль-ним?!

— Ну, він ще на амфітамінах більше не сидить...

— Я не можу зрозуміти, це добре чи погано.

— Ти просто відстала від життя. Це Вадим і Ростик були святими,

— До того тут вони?

— Бо мені, здається, кого з них ти досі любиш.

— Сашо, ключове слово – здається.

— Нічого страшного не станеться, якщо ти сама собі в цьому призна-єшся! – Саша знала, що близька до розгадки.

— Точно – нічого страшного?! Ти впевнена?

— О-о-о! Та тут все серйозно...

Наступного дня дівчата вирішили нікому двері не відчиняти, щоб побу-ти удвох, поговорити про своє, про жіноче, та щоб трішеки відпочити від надлишку емоцій, породжених присутністю чоловічої статі в їхній квартирі, а відтак і житті.

Та вже зранку їх розбудив хтось, хто стукав у двері.

— Я йду відчиню. – Саша вже підвелася з ліжка.

— Ми домовилися нікого не пускати... – навіть ще сонна інтуіція Тані підказала, що це хтось зі вчорашніх гостей.

— А може, щось важливе.

Саша тільки глянула хто прийшов й тихенько покликала Таню. Коли вона підійшла, Саша так само тихенько повідомила.

— Там твій вчорашній.

— Не відчиняй.

Все здавалось так просто – варто лише ігнорувати чиюсь вимогу відчинити двері, і спокій на весь день забезпечено. Та стукіт не вгавав.