Слава ЗСУ!

Проводжаючи Костика, Таня пригорнулася до нього з єдиним бажання, щоб тільки він відчув увесь її страх та заспокоїв.

— Все буде добре. Поїдемо до мене в Дніпропетровськ, от там і заживемо!

Після почутого Таня пошвидше випровадила Костю, а сама й кроку далі не змогла ступити.

Куди?! Куди?! Куди він її повезе?! Дніпропетровськ. Назад до Тóбі. Тобто ж ні, якщо вона їде з Костиком, то хіба може повернутися назад? А хіба якщо вона з Костиком, то це якось змінює її почуття до Тóбі. Невже відклавши їх поки за край душі, вона забула про їхнє існування?

Все ж навпаки. Там за краєм, вона сама створила полон, і тепер з поло-ну почуттів до одного, лише до Тóбі, вона не зможе вивільнитися, а головне – робити цього навіть не намагатиметься. Бо ця пастка змушувала її щораз саме тут – у спогадах – шукати втіхи, спокою. Іноді дарувала ті емоції, що залишилися в минулому, але які можна було оживити... оживляти ще раз і ще раз, знову і знову. Хоч інколи пастка змушувала її страждати, нагадуючи про залишені в минулому страхи. Та всі ці емоції жили своїм життям. Хоч і за межами полоненої душі, вони прагли вторгнення всередину – прагли воскре-сіння. Та невже Таня сама не хоче повернутися назад? Хіба не тому вночі, коли вже Саша спала, вона пішла на кухню. І там, заховавши сльози за завісою диму, розчинивши їх у гіркоті кави, плакала, не стримуючи біль.

Але повернення назад неминуче тягнуло за собою болісне розставання із подругою, яке так стискало серце, що доводилося прикладати не мало зу-силь, що з нього таки не потекли сльози. Але відчуття того, що відстань до майбутнього коротшає з кожною миттю, додавала сил для того, щоб не пла-кати, дивлячись на перон, де віддаляється подруга, стає меншою й меншою в своєму горі – втраті ще однієї близької людини, котра їде, покидає її, навіть не замислившись, що назавжди забирає з собою частину... ні, не її самої, а тих емоцій – радості, спокою, втіхи – які вже ніколи не подарує, не дасть в обмін на розуміння та підтримку.