Слава ЗСУ!

Таня чекала на шістдесят другу маршрутку. Надворі була середина золотої осені. Aurea Mediocritas. Примарлива соняшність усе ще віддавала химерними рефлексами літа, але тільки  імітувала його променистість, бо, незважаючи на вогнисту гаму листопада із помаранчевогарячими купами листя вздовж тротуару, що скидалися на палахкі багаття, було вже геть не тепло. Кленовий листок, як маятник гіпнотизера, підхоплений повітряним потоком, погойдувався на невидимій основі, а тоді опустився у її розтулену долоню. Три прожилки на ньому нагадували слід від курячої лапки. Підняла вгору руку – він злетів, помахала йому вслід, так як принцеси проводжають в дорогу принців.

Осінь для Тані – пора якоїсь нез’ясованої тривоги, непритомної туги, коли відчуваєш, ніби існування припиняється, і треба пережити крижане зимове заціпеніння під панциром морозу, щоб знову народитися весняного ранку, розквітнути та запахнути пелюстками, соковитою зеленню трави, свіжістю паводкової води, що точить та пробиває кригу. Осінь чимось схожа на недільний вечір – вихідні позаду і сум проймає за закінченими клубними вечірками, танцями, гарними сукнями, коктейлями і всім нічним безумством молодої крові. Вкотре настало неминуче і тягке, як жуйка, чекання туманно-віддаленого вихідневого свята. Тиждень, як і рік, своєю циклічністю потривожив її ймовірними змінами і водночас заспокоїв надією на продовження усього доброго, що трапилось за вихідні. Добре накручена спіраль життя вертілась навколо земної осі, виводячи різного діаметру кола годин, днів та років. Суміш повторних циклів та безконечних ліній породжувала гіркий солод льоду з окропом.

Маршрутки все ще не було. "Коли не треба, то їздять одна попри одну, а як запізнюєшся – хоч пішки йди", – подумала Таня, нервово вдивляючись в невеликий циферблат годинника. Людей  вже назбиралось вдосталь, щоб влаштувати політичний мітинг об’єднаної опозиції. Усі  стояли набундючені і не дивились один на одного, бо кожен обгородився колючим парканом недоторканості і ткав мереживне павутиння ще сонних думок. Дрімота, як осіла на кінчиках трави ранішня роса, гойдалась на їхніх віях і тягнула повіки донизу. Люди час від часу здригались і широко розплющували очі, щоб якось протистояти нападам сну. Чимало з них були візуально знайомі: щоранку о восьмій вони збирались на зупинці, п’ять днів на тиждень, і з часом стали заочними друзями, чи радше, тимчасовими сусідами з одним спільним інтересом – маршруткою. Не знаючи ні імен, ні життєписів, легко впізнавали одне одного за  інших обставин – на ринку, на вулиці, і з характерною для таких ситуацій байдужістю відводили погляд в іншу сторону, наче заперечуючи свою належність до спільноти шістдесят другого маршруту. Приятелювали на манер пінгвінів, що стоять укупі, однак відвернувшись спинами.

Попри загальну нерухомість одна дівчина із сильно випнутими вперед ногами ходила, наче чапля на болоті, і тим самим розворушувала статуйну застиглість очікуючих. Вона перевалювалась з одного боку на інший і з неповносправною нервововістю міряла довжину тротуару показово атлетичними кроками, наче марширувала на невидимому військовому параді шахових фігур. Оминала помаранчевогарячі купи листя і вправно складала давно продумані чи радше фізично закладені комбінації ходів фігури коня. Два кроки прямо і крок ліворуч, два кроки прямо і праворуч. За дві-три хвилини таких маневрів майже впиралась у когось з очікуючих і першою не відступала, хіба що натрапляла на норовливого ферзя. За нею краєм ока спостерігав чи то учень чи студент перших курсів і поперемінно між розгляданням екрану мобілки та її химерних маневрів, зиркав на дорогу, звідки мав над’їхати автобус.