Слава ЗСУ!

– Цікаво це все, – підтакнув йому Павло, – давно ви вже займаєтесь їдальнею?

– Трохи є вже, – задумався той. – Другий рік буде.

– У які дні ви роздаєте їжу?

– Середа і п’ятниця. Приходь, коли матимеш час, тут вже з самого ранку робота кипить. Ще ми по селах їздимо, збираємо продукти, дрібну моркву, картоплю, що господарі не шкодують віддати. Селяни тепер менше худоби тримають, нема кому згодовувати дрібні овочі, от і ми забираємо, деколи по полях можна проїхатись, люди при дорозі дрібнюсіньку моркву, бульбу лишають, капусту погано зав’язану. Можеш із нами поїхати, післязавтра намічається тур.

– Дайте мені ваш номер мобільного, щоб ми могли сконтактуватись.

– Бачу, ти серйозно хочеш взятися до доброчинності, є якісь особливі мотиви?

– Життя трохи навчило мене – гнався за одним, а коли отримав його, то зрозумів, що беззмістовне. А тепер шукаю за чимось змістовним і виглядає, що доброчинність дасть мені те, що потрібно душі.

– Так, віддача дуже допомагає, що більше віддаєшся людям, то глибший сенс життя віднаходиш.

– Піду вже, дякую вам.

– Тобі дякую, що одразу взявся  і допоміг. До нас багато хто приходить, навіть зі шкіл дітей приводять, але більше двох годин ніхто не витримує – і потім вже не показуються. Не буду затримувати, щасливо, бережи себе.

Йому не хотілось повертатись додому. Після такої роботи вернутись  до Софії, що двадцять чотири години на добу прагнула самого тільки кохання, ніяк не випадало, бо не той настрій. От би зараз з Танею поговорити... Це ідея, і до того ж муляє нестерпно вона його днями і ночами. Можливо, вони і впустять в палату. Але як наважитись, вона ж його ненавидить скоріш за все, а йому просто треба поговорити, нічого більше. «Їду, не можу стримувати себе, і нехай через сто рівнів стиду пройду, але поговорю і заодно пробачення попрошу», – думав собі.

На превеликий подив, його пропустили без особливих перепусток та церемоній. Записався в реєстратурі і пішов шукати палату. Зайшов, тихо, беззвучно. До нього була обернена потилицею її налисо підстрижена голова.

– Привіт, – ледве вимовив він.

Вона стрепенулась впізнавши його голос, підскочила і пильно як вона це вміла робити, подивилась в очі. Йому стало ніяково, не міг дивитись на неї, потупив погляд.

– Я прийшов попросити пробачення, не подумай, що хочу чогось, просто не можу так жити, коли знаю, що ти ненавидиш мене – і я цю ненависть відчуваю.

Таня мовчала із застиглим обличчям, тільки її очі наче свердлили його наскрізь.

– Багато всього сталося, я знаю, і я винен у всьому, прощення не прошу, бо знаю, що воно неможливе, але чесно тобі скажу –  дуже тебе бракує в житті.

Вона закрила очі так, наче сподівалась що це найстрашніший сон, і що розплющивши їх, вона вже його не побачить. Але він залишився на тому ж місці, реальний і жалюгідний.

– Я бачила тебе в обриві. Як ти вибрався?

– Мене туристи знайшли, ішли на Лису гору і на мене натрапили. Я зовсім трохи поранився, хоча й хотів більше, хотів просто померти.

– Щоб це був останній раз що ти тут, чув?

– Я лише прийшов побути з тобою, мені так бракує твого тепла, простої присутності, я так знемігся в пошуках тієї благодаті, що відчував лише з тобою. Я і доброчинністю вирішив зайнятись, як ти мені радила, пам’ятаєш? Сьогодні цілий день бездомним обіди роздавав.

– Ти помилився адресою, я вже не та – і попередньої Тані тут нема, доброчинність мене не цікавить.

– Вибач мені.

Він спробував доторкнутись до її плеча, вона вишарпнула його, і рукою він зачепив речі на тумбочці. Вони розсипались по підлозі. Кинувся збирати.