Слава ЗСУ!

– Вхід з возиками і іншими "транспортними засобами" заборонено, – пояснив Василь. Бабусю попросили залишити його при вході.

– Його зараз спруть, – пручалась стара. – Не руш!

– Не спруть, поставте в кутку.

Павло дав їй наповнений супом посуд, що відповідав пивним одноразовим стаканам на півлітри.

– Ой, синочку, налили мені стільки юшки, думаєш, я кінь, щоб стільки води випити? Густого тре було сипати.

– Нічого, бабуся, – виручив його Василь, – густого ми ще досипемо, а рідкої зупки треба з’їсти, заставляє шлунок працювати.

– А що на друге?

– От з’їсте зупу, і тоді скажу вам, а зараз проходьте і сідайте, дивіться, скільки людей зібралось.

– Ба булька, сядь вже нарешті, – вигукнув хтось із натовпу, – ми голодні як вовки, а вона байки розказує.

От-от мав виникнути справжній балаган. Василь вдарив черпаком по баняку і попросив всіх замовкнути, а бабусю присісти. Далі пішли по черзі всі інші відвідувачі – колишні і теперішні наркомани, алкоголіки, хворі на голову, пенсіонери, безпритульні, молоді дівчата з підбитими запухлими обличчями, що виглядали не краще від отієї першої бабусі, беззубі висохлі чоловіки з немитим волоссям і брудом під нігтями, діти підземельних очисних споруд, каліки та цигани. Вони все намагались привітатись із Павлом, подаючи руку. Павло викручувався, аргументуючи, що руки зайняті. Після першого заходу роздали друге, потім знову запустили нову порцію людей, і так кілька разів по колу, поки сорокалітровий баняк зупи не спорожнів, а порції картоплі з капустяним салатом не стали зовсім маленькими. Збоку виросли два великі мішки зі сміттям.

– Треба їх викинути, сходиш? попросив Василь.

– А куди нести?

– Біля церкви немає смітників, аж біля Добробуту, праворуч від ринку побачиш таку маленьку колибу, як ресторан і за нею буде провулок, справа – аптека "Знахар" чи щось таке, заходиш в провулок – там і смітники.

Вийшов на свіже повітря і вдихнув на повні груди, навколо змінився контингент людей, бездомні зникли і з’явились звичайні перехожі, місцеве панство і туристи. І запах також зник. Він постояв би ще з хвилину, щоб відчути контраст, але треба поспішати винести оті мішки. Повернувшись назад застав дрібну сварку, що от-от могла  перерости в бійку. Бородатий дідуган, подібний на соліста групи "Лед Зепеллінг" виривав з рук посинілої жіночки кусок хліба.

– Пусти, то мій! – кричала вона.  – Я перша взяла!

– Нічого ти не взяла, він отут збоку лежав.

– Я його відклала, щоб потім забрати.

– Мене не гребе, що ти там відклала, лежав – і я взяв собі.

– Пусти, придурок, –смикала вона, як це роблять собаки, відбираючи здобич від супротивника.

– Годі,  зупиніться! – втрутився Василь. – Ви отак за кусень хліба гризетеся, бачу, справи дійсно кепські, раніше такого не було. – Ось вам батон, – звернувся він до жінки, – а хліб віддайте чоловікові.

Все вмить втихомирилось.

– Це ще квіточки, а бувають і ягідчки, до справжніх бійок доходить. Деколи і міліцію викликаємо. Сусіди незадоволені взагалі, вже кілька раз на нас скаргу писали, може, і доведеться переїжджати в і інше місце, менш людне, десь на околицю. Ти ще не злякався від такого видовища?

– Чесно кажучи, незвично трохи, і контингент такий дивний.

– На те воно і служіння, щоб без розбору віддавати їм свій час, сили, ентузіазм, одним словом – служити. Спочатку здається, що це все немає сенсу, але згодом, коли запізнаєшся з ними, можеш чимось більшим допомогти і люди викарабкуються, потім приходять, дякують. Якщо людину в біді залишають всі і вона приходить сюди, то потім ти для неї – найкращий друг. Особливої уваги діти вулиць заслуговують, в них є шанс змінитись, вивчитись. Ну може, не на професорів, але на слюсарів, сантехніків, повернутись до суспільства обличчям.