Слава ЗСУ!

Зайшов до знайомого лікаря в діагностичному центрі на Огієнка. Інтер’єр майже не змінився, приємні теплі стіни із репродукціями відомих картин, дерев’яні перегородки, широкі коричневі сходи із червоною доріжкою посередині. Інтер’єр плавно переростав в коридори та кабінети.

– Привіт Павле, як справи? З чим завітав? Здоров’я поправляємо?

– Та не зовсім здоров’я. От картинка є для тебе, розтлумач мені, що й до чого. Або порекомендуй когось, хто б розумівся на цьому.

– Покаж, що там.

Павло передав картинку.

– Ну брат, тут не треба бути спеціалістом, щоб розтлумачити. Твоя малеча? Вітаю! –поплескав Павла по плечу.

– Почекай, тобто це все таки фото дитини в животі?

– Ну а що інше, хіба тут не видно? Дивись сам – он велика голова, отут вигнуте тіло, ніжки, ручки. Животик. Тут трохи ракурс невдалий, а якби з іншого боку, то можна би було сказати, хлопчик чи дівчинка.

– Зрозуміло.

– Так твоя малеча чи не твоя?

– Моя.

– А мама хто?

– Біжу. Вибач. Треба побути самому, при нагоді все розкажу. Вітання дружині.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Вінсент перед вильотом зайшов попрощатися з Танею.

– Бачу, що тобі і не дуже розходиться, чи я їду, чи залишаюсь... але знаю, що всередині ти все таки переживаєш це по-іншому, ніж вдаєш показною байбужістю на обличчі. І коли тобі мене бракуватиме, то попроси включити комп’ютер – тоді ми зможемо поговорити через Інтернет, також можна зробити постійну трансляцію, але це лише якщо ти захочеш.

– Побачимо. Дякую тобі за підтримку. Ти справді багато для мене зробив і так віддано посвятився моєму оздоровленню. Якщо б не ти – і цього всього б не було, і мене не було б, і моїх слів. І якби ти не вірив в покращення, то і його б не було, навіть мінімального.

– Все буде добре, обіцяю тобі, ти лише виконуй всі вказівки лікарів, добре харчуйся, їж усе, що тобі з дому приносять, маму слухай, вона он як побивається за тобою.

– Мама – це особлива категорія, їй би тільки переживати, а за тим переживанням нічого не стоїть і тому воно нічого не вартує.

– Вона з собою нічого не вдіє, а ти повинна бути до неї поблажливішою.

– Та досить мене повчати. То тебе три місяці не буде?

– Так, багато чого треба буде вивчити, дуже все інтенсивно, можливо, і доведеться подовжити курс, якщо не встигну. Але найголовніше, щоб ти поправлялась, щоб коли я приїхав, ти вже була здоровою, чуєш?

– Чую, чую. Мені і так добре, що тобі те одужання  так вроїлося, нічого, крім нього, не бачиш?

– Тому що ти живеш в іншому світі, який тобі миліший за реальність і кожного разу після отих видінь все погіршується, ти все більше прагнеш відлучитися від нашого земного життя, скучаєш тут з нами, а щаслива лише в фантазіях.

– Ніякі це не фантазії, це все – одна реальність, тільки другої ти не бачиш, бо не дано тобі та іншим. Ви мене психопаткою вважаєте, а насправді то ви – обмежені створіння, що керуються лише примітивними інстинктами – їсти, спати, розмножуватись і все за правидами, що розписують життя по годинах і все інше поза шаблоном не сприймається за нормальне. А мені плювати на ваші мавпячі стадні норми, на ваші кліше, я інша і не горю бажанням ставати такою, як ви.

– Добре, добре, заспокойся. Ніхто тебе не змушує щось в певний час робити. Просто ми – я, твої батьки, друзі – хочемо, щоб ти була з нами, ділила нашу радість, наше життя, наші досянення та невдачі. Кожен з нас відчуває втрату, бо тієї Тані, що була раніше, вже нема. Нема тієї, що переживала за дитячі долі, за обездолених, за калік та немічних, нема співпереживаючої душі. А залишилась холодна оболонка, що хоч і виглядає як Таня, але насправді вже зовсім інша людина. Ти надихала інших на подвиги, на зміни, на творення добрих справ. Саме і мене надихнула, і це дало результати, я їду вивчати нові освітні методи, започатковується школа, потім інші, з’явиться нове покоління молоді, з людськими цінностями, вони ширитимуть добро. І ти зробила важливий вклад в це, ти дала приклад, поштовх. І я впевнений, що таких людей, як я безліч, вони всі працюють над новою справою, міняють суспільство, дають йому нову закваску, не марну і суєтливу, а змістовну і вагому. Хіба ти не розумієш, що без тебе цей світ буде іншим, що без тебе, такої вибраної особи, що має дар віддачі та самопосвяти, не продовжиться рух життя?