Слава ЗСУ!

– Я не можу з собою нічого вдіяти. Все пішло шкереберть, я зламана і це зламане дерево не можна оживити, його треба зрубати, щоб не мучилось. Я як загнаний кінь, що втратив силу і волю, й вимагає милосердя припинити життя, припинити безсенсовність існування без сили життя, без духу існування. Я прошу вас бути милосердними і припинити мою нікчемність, дозвольте мені відійти від вас в світ вічного спокою, бо лише абсолютного спокою потребує моя душа. Назад повороту нема, я вже надто там, і зовсім мало тут. Надто мене тут зранили, щоб мати мінімальну прив’язаність до чогось. «Загнаних коней пристрілюють» чи не так?"

– А дитина, що живе в тобі, хіба вона не є твоїм новим життям?

– Дитина ця – то ще один спосіб добити мене, ви всі пекли мене ззовні, а вона спопеляє мене зсередини і коли я колись могла щось вибирати, то тепер безсильна і живлю частинку Павла прямо всередині себе, прямісінько під серцем. Хіба ти не розумієш, що не може бути гіршого, коли те, що ти найбільше в світі ненавидиш, стає частинкою тебе і росте всередині? Це ж гірше пухлини.

– Звідки така ненависть до дитини? А якщо була би дівчинка, тоді що, твоє ставлення змінилося б?

– Це хлопчик, мені вже сказали, тобі краще вже піти, бо від тих розмов мені стає погано.

– Я не можу піти, коли ти так налаштована до світу і тим паче – до своєї дитини. І не можна так з негативом осуджувати дитя, що в утробі. Дитина взагалі чиста народжується, гени відіграють зовсім малу роль, більшість – це виховання і якщо дитині дати материнську любов та гідне виховання, то малоїмовірно, що вона виросте негідником.

– Але хіба діти не подібні на батьків, хіба вони не частинка їх?

– Дитині в генах передаються тисячі поколінь, бабусь, дідусів і всіх решта, в дитині – спадок цілого людства, і все залежить від виховання, а у вихованні все залежить від любові і наскільки ця любов є здоровою.

– Все виглядає таким очевидним та логічним, але кому потрібна ця логіка? В мене є душа і вона не може прийняти все, що навколо відбувається, і не може прийняти дитину, все.

– Мені вже пора, а шкода, в іншому випадку ми б ще поговорили, обов’язково виходь на зв’язок, в будь-який час, і не переживай, що потурбуєш мене.

– Вінсент, ще хвилиночку. Приходив Павло... ну мій колишній наречений, просив пробачення. І він, скоріш за все, буде знати про дитину, і вже напевне, мені доведеться сказати йому що це і його дитина також.

– Ви говорили? Що ти йому сказала?

– Я не хотіла з ним говорити взагалі, але він виглядав таким нещасним, так що перекинулись кількома словечками.

– Я не розумію: то ти ненавидиш його і всіх чоловіків, то дозволяєш йому відвідати тебе?

– Ненавиділа і ненавиджу, але до нього в мене навіть жаль з’явилась, він став таким якимсь створінням, що і може викликати тільки співчуття.

– Я поговорю з лікарем Владиславом, щоб йому заборонили приходити в лікарню, так буде найкраще.

– Можливо і так, і для нього буде краще.

– Ну тепер я точно біжу. Бережи себе. Па-па.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Вільма Ленарсон неквапливими рухами клала фуктовий салат у глибоку тапперварівську тарілку. Апельсинів, винограду, яблук ставало все більше, а Вільма не зупинялася, наче робила це автоматично і не контролювала об’єм. Її погляд був спрямований десь вгору і очевидна задума крилася в примужених очах. Ложка цього разу попала не в тарілку, а в руку і фруктовий сік розлився по светрі. Це її повернуло назад.