Слава ЗСУ!

Йому дуже хотілось відвідати Таню, але керівництво лікарні заборонило це робити, мотивуючи недобрими наслідками для пацієнки і стверджуючи, що його візит сильно похитнув її і без того нестабільний стан. Нікого не цікаво, що він – тато дитини і має повне право провести хоча б півгодини в її присутності. Він би поговорив з малюком, сказав, що татко його любить, заспівав пісеньку. Але не пускають. Хоча триватиме це недовго, тому що його адвокат вже оформив документи на опікунство і дає майже сто відсотків гарантії, що після народження дитину віддадуть Павлові, адже Таня психічнохвора і не зможе доглядати за малям, тому залишається тільки один варіант батьківства. Залишаються дрібниці, а саме – довести його батьківство, що легко можна буде зробити по аналізу ДНК після народження дитини. Але все ж потрібно з нею поговорити, щоб це не було дуже неочікувано. Можливо, вислухавши аргументи про батьківство вони дозволять йому зайти в палату?

Наступного дня дві години перед роздачею їжі в їдальні, Павло зайшов до лікаря Владислава, який, очевидно, і не чекав такого візиту.

– Я хотів би з вами поговорити, в мене важлива справа, – почав впевнено Павло.

– Слухаю, – відповів уважно глянув на нього Владислав.

– Я щодо Тані Засідач – мені заборонили її відвідувати, і я б хотів знати причини, а якщо можливо, зняти цю заборону.

– Ви, напевне, той молодий чоловік, що і довів її до психлікарні і до спроби самогубства. Мені не дивно, що вас не пускають, кілька таких візитів – і вона знову щось накоїть. І хтозна чи ми зможемо її врятувати цього разу.

– Ні, я не за тим прийшов. З нею в мене справ нема ніяких, а от з дитиною, що вона виношує –  є.

– Які справи з дитиною?

– Я – її батько і від батьківства не відмовляюся, я вже навіть підготував необхідні документи для передання прав на дитину саме мені.

– Чому ви вирішили, що то ваша дитина?

– Тому що в Тані стосунків ні з ким, крім мене, не було, ми ж мали одружитись, і я на сто відсотків впевнений, що вона була вірна мені.

– Була вірна... а як ви з нею обійшлися, на які страждання прирекли?! На вашому місці я б і носа сюди не показував.

– Мені дуже шкода за те, що я зробив, і я мав право на сумніви, як і кожна людина. Невідомо, як ви би вчинили в такій ситуації, тому не спішіть осуджувати. Щодо дитини в мене сумнівів нема. Це частинка мене – і я відповідальний за неї.

– Добре, я дозволю вам поговорити з Танею, бачу, справа у вас справді життєва і невідкладна. Єдине прохання – зробіть цей візит якнайм’якшим. Якщо ви побачите, що вона нервує або просто вираз обличчя міняється, не продовжуйте, переведіть тему в інше русло. Адже ж роди – не за горами і ваші дискусії можуть викликати в неї передчасні пологи, що зовсім не бажано. Через півгодини я зможу вас провести у палату, тому доведеться почекати.

– Добре. Я ще хочу запитати, чи ви всі необхідні аналізи берете, чи робите скрінінги?

– Аналізи, які потрібно для вагітної, робимо, в нас є відповідна лабораторія, центрифуга. А скрінінги не робили, тому що в державних клініках нема відповідного устаткування, а в приватних закладах вони трохи коштують.

– Я можу за них заплатити?

– Можете, але такої стовідсоткової необхідності нема, багато хто не робить їх взагалі.

– Я переживаю за дитину, бо її мати майже померла від асфікції і невідомо, чи це не відбилось на її здоров’ї, на нервовій системі.

– Тоді зробимо, щоправда, термін першого скрінінгу вже пройшов, буде тільки другий.

– Добре, дякую.

За півгодини лікар Владислав відчинив палату. Металеві двері з різким скрипом сталі, що треться об дерево, відчинились. Звук привернув увагу проживальців і вони повільно, одне за одним повертали голови, так, ніби шиї слугували частинами одного механізму, що запускався відкриванням дверей. Павлові на мить здалось, що їхні шиї так само скриплять, як і двері, але насправді то були металеві ліжка, що застонали від рухів. З часу останнього Павлового візиту нічого особливо не змінилося, розташування пацієнтів було таким ж, хоча дехто і взагалі зник. Напевно, що не зник в значенні випарувався, але був переведений, можливо, в іншу палату, можливо додому, або й на цвинтар. Ця кімната належала до показових, тому її покращене облаштування не схиляло до негайної депресії. Коли представники влади з незрозумілої нікому причини приїжджали на відвідини, їх завжди вели сюди. Хоча ні, причина відвідин була відома – майже випадково. Вони робили невеликий гак від кільцевої дороги, коли їхали на відпочинок в Карпати або в Австрію на гірськолижні курорти. Заїжджали підправити самооцінку, і принизивши персонал, гнали свої п’ятилітрові паркетники далі на Інзбрук. Колір стін тут фірмовий, дитячопоносний, але фарба якісніша. Матраси, скоріш за все вживані, але ортопедичні. Холодильник точно вживаний, у нас AEG рідко продають, зате з морозильною камерою. Нащо психічнохворим морозилка? Остудити голову, коли покришку зриває? Кондиціонера не було, зате висів спарений з жарівкою пропелер, мабуть, знятий з якогось німецького літака, збитого під Бродами. Принаймі схожий на такий. Пропелер вмикається тільки при включеній лампочці. Якщо вночі жарко і хочеться вітерку, то в тандемі приходить і світло. Всі ліжка пофарбовані в зелено-блакитний, хромоване поруччя скривлено відтворює і без того скривлену реальність. Такі армовані конструкції зустрічаються лише в лікарнях, військових казармах, семінаріях та колишніх піонерських таборах. Всі, хто зростом вищий за метр вісімдесят, мусить просувати ноги між прутами побішниці і нагадують приречених на середньовічних засобах для тортур. Всі ліжка від найменшого руху ритмічно поскрипують, наче хтось іде по снігу морозяної ночі. Рип-рип, хруп-хруп. Або кохається на боці. Тільки кохаючись на боці можна створити такий ритм. Ґрати на вікнах виконані з ребристої арматури. Зварщик, який їх укладав, всередині залишався митцем і навіть в такій немистецькій роботі вимальовував електродами пелюстки ромашок. Ні, це не кітч, це антиномія – поєднати таке, що не поєднується. Ребриста арматура та пелюстки ромашок. Вікна металопластикові, з профілю Ригау. На підвіконниках досить алегорично цвітуть кактуси. На кожному кактусі – по квітці, але пелюстки великі, рожеві та білі. Пацієнти спокійні – накачані транквілізаторами. Наче коали або лінивці ремигають ротами, дожовуючи залишки обіду. Ні, скоріше подібні на корів у стійлах. Саме корови після визбирування трави на пасовищах крутять нижніми щелепами із сторони в сторону. Павло задумався над цим. Чому пацієнти крутять щелепами? Може, більше нічим крутити? Почнеш руками махати – санітари подумають, що буйний і пов’яжуть. Будеш крутити шиєю – голова закрутиться і впадеш. А нижньою щелепою можна. Але для чого взагалі чимось крутити? Можливо, це якийсь ритуал, що заспокоює? Здається, в Шекспіра було, що героїня постійно виконувала обряд вмивання рук. Компульсивний розлад? Але він і сам любить трясти ногою, ніби його струмом б’є.