Слава ЗСУ!

Владислав штовхнув його у бік.

– То ти йдеш чи ні? Чого скам’янів? Страшно?

– Ні, не страшно.

– То вперед!

– Привіт. Як справи? – підійшов Павло від вікна. – Не вдавай, що не впізнаєш мене. Я знаю, що ти вважаєш мене останньою скотиною, але я змінився і став іншою людиною. От прийшов розказати про життя, про доброчинність, безкоштовну їдальню для потребуючих.

Вона і не поглянула в його бік, а лише із випрямленою спиною та гордо задертою головою дивилась вдалечінь через заґратоване вікно. Лише після хвилинної паузи сказала:

– Мене не цікавлять ні доброчинність, ні потребуючі.

– А де ж поділась та Таня, що готова була життя віддати за діток в сиротинцях?

– Тієї Тані вже нема – ти її вбив своїми руками. Якщо хочеш зустрітись з нею, то не трать зусиль і не шукай, бо все змінилось і минулого не повернеш.

– Я не лише задля тебе цікавлюсь, але й задля дитини. Бо хоча і минулого не повернеш, але все ж таки щось з нього і живе. Дитина – то наше майбутнє, ми живемо в дітях.

– У мене нема майбутнього, все зупинилось на твоїй смс-ці.

– Дитина все виправить.

– Ти прийшов її забрати в мене?

– Тільки не хвилюйся – мама залишається мамою, я лише хочу про своє батьківство заявити.

– Треба, щоб ти її забрав після родів і щоб я її більше не бачила.

– Чому так? Невже ти не відчуваєш материнської прив’язаності, вона ж у кожній жінці закладена?

– Я ненавиджу тебе всім своїм єством, і ненависть моя була до тебе, коли ти був далеко, але коли я дізналась, що твоя частинка живе в мені, і що це хлопчик, який вирісши, стане як і його татко, то це мене просто вбило. Тому я хочу, щоб ти цю дитину забрав – і я її ніколи більше не бачила, так само, як і тебе.

– Ти сильно змінилася. Бачу, тієї попередньої Тані вже нема. Остаточно випарувалась.

– Завдяки тобі.

– Вибач мені, я знаю, що такі речі не прощають, і можливості виправити те, що було, напевне, нема. Але є майбутнє, яке можна зробити таким, яким ти його бажаєш бачити. І я готовий міняти його на краще кожної хвилини. Тоді мені було страшно, що все піде шкереберть, що все життя зіпсується, я злякався твоєї хвороби. Самі розповіді про монаха в червоному взутті лякали мене більше, ніж найстрашніші діагнози.

– То ж чому ти запропонував мені одружитись, якщо боявся?

– Я спокусив тебе і відчував обов’язок довести справу до кінця.

– Аааа, то ти з почуття вини робив? Так, так. І ні на крапельку не любив мене, що й стало очевидним в день одруження. І як я могла з такою людиною зв’язатись, планувати провести все життя з особою, яка ні на секунду не любить тебе? Тільки така безумна як я могла на таке наважитись. Знаєш, лікар сказав, що якщо б не стрес, то ніяких проявів шизофренії могло і не бути. Це все ти наробив – ти зіпсував мені життя. Хоча, може, і на краще, новий світ відкрився для мене.

– Ще раз вибач, але ти не права щодо моїх почуттів – я любив тебе і навіть зараз після того всього, що сталося, люблю. Так, це звучить банально, я ні на що не претендую, лише хочу, щоб ти знала – ця дитина зачиналась в любові, і вона є символом нашої любові.

– Я не вірю тобі! Забирайся – і дитину свою забирай, ніяких претензій до тебе не матиму. До речі, цей монах не був вигадкою чи моєю фантазією, він реальний і провідує мене досить періодично, медсестра може підтвердити.

– Тобто в тебе не було видінь взагалі?

-Ні, не було. Все було на сто відсотків реально. А тепер іди, прийдеш після пологів, і я надіюсь це буде останній раз, що я тебе побачу.