Слава ЗСУ!

– Наука корисна, невеликі жертви того варті. Що у вас нового, як лікарня? Я чув, що Таню перевели в інше віддідення? – одразу поцікавився Вінсент.

– Так, перевели, сподіваємося тільки на ваш позитивний вплив, бо ми з медичної сторони вже остаточно вичерпались.

– Знаєте, закордоном я  мав можливість поспілкуватись з певними спеціалістами в даній галузі, і всі як один наполегливо рекомендували мені клініку психіатрії лікаря Стівена МакФі, чи чули ви про такого?

– Мушу зізнатись, що не чув, до нас тут останні новини із запізненням доходять.

– От я і подумав – якщо місцеве лікування не дає належних результатів, відправити Таню в цю установу, можливо, й саме середовище змінить її стан?

– Ідея наче цікава, ми тільки за те, щоб були зміни на краще, а з нашим лікуванням –це однозначно тупик, покращення не буде, хіба що на диво розраховувати.

– Давайте краще про освіту поговоримо, перебив Олексій, це в нас питання номер один. Було б добре завтра зустрітись і скласти план дій, що скажеш Вінсенте?

– Я не проти, відісплюсь і до справ.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

Прийшов додому із відчуттям пекучої болі в задній частині. Біль став різкішим і перешкоджав ходити. Сів на унітаз і просидів на ньому з десять хвилин.

– Хочу, але не можу, такого ще не було.

Напружився зі всіх сил і почув, як щось плюснуло у воду. Піднявся і почав розглядати. В унітазі плавала невелика пластикова капсула.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

З самого ранку Вінсент вже був у лікарні, Таня зустріла його без особливого ентузіазму, а точніше – з  абсолютною байдужістю.

– Привіт. Давненько тебе не бачив, – почав він першим розмову. – Кілька місяців закодоном... Що в тебе нового?

– Що тут може бути нового?  Тягучка цілими днями. До безконечності.

– Як дитина?

– Усе добре, здорова. Ти знаєш, напевне, що Павло її забрав, він же тато. Приходить час від часу до мене, я проти, а він все одно з малим приходить. Важко йому, мабуть, з також маленькою дитиною. Але сам зробив – сам нехай і розгрібає.

– Знаєш, я навів контакти з деякими лікарями закордоном, є можливість полікуватись в Америці, сучасні методики, діагностика, терапія. Тобі б це точно пішло на користь – клініка на березі океану, курортне місце, хоча б відпочинеш від оцих мурів, там вони тебе точно в наручнках не триматимуть.

– Не хочу нікуди, я вже і так в цьому світі не живу, наручники тримають моє тіло, але душу ніхто не втримає, а вона вже там, в іншому світі, і в ньому мені добре, легко. Якби ти знав, як важко вертатись моїй душі сюди в ці коричневоблювотні мури, як душа моя ув’язнена тілом, як я хочу остаточно вивільнитись і вже ніколи назад не повертатись. Хочу бути з Ним.

– З ким – з ним?

– Я раніше розказувала про нього, пригадуєш?

– А, ти знову про того чоловіка з видінь, пам’ятаю. Це лише марення, реальність ж є правдивою, не вигадана хворим мозком, здається, я це вже говорив тобі.

– Ти не знаєш, що правдиве, а що ні, може виявитись, що ми всі спимо, а пробуджуємось до життя лише там.

– Я не хочу з тобою сперечатись, але наполягаю на поїздці. В Америці "його" в тебе не заберуть, а тіло відпочине, подумай над цим. Суцільні переваги – ти зміниш обстановку, поживеш на березі океану, спекаєшся Павла, якого ти ненавидиш.

– Знаєш, мені перед пологами говорили, що народження дитини змінить мене, що дотик до немовляти пробудить в мені нові відчуття, почуття, спрацює материнський інстинкт, але нічого не сталося, і я нічого не відчула, точніше відчула полегшення, що спекалась цього чужорідного ненависного мені тіла. І водночас якусь порожнечу, хоч вона була й до того, але опісля стала такою чіткою, такою кришталевою, як сама по собі існуюча субстанція, як якийсь орган твого тіла. У тебе коли-небудь таке бувало, щоб ти відчував руку, ногу, язик і так само на один орган більше – порожнечу? Порожнеча як орган, вона подібна на рот, але не простий, а спрямований всередину тебе, і їсть він тебе зсередини. Було щось таке?