Слава ЗСУ!

– Ні, не було, – тихо відповів Вінсент.

– Колись буде.

– Я почну клопотатись про твоє переведення в клініку в Оушенсіті.

– Як хочеш, мені байдуже.

– Це може зайняти до року часу – візи, дозволи. Але однозначно з тобою полечу я.

- Кругом ти, чого так до мене причепився? Хіба не розумієш, що я  – не та Таня, в яку ти закохався? Я –  інша людина, навіть зовнішність в мене інша.

– Ти просто хвора і хвороба змінила тебе, але коли ти вилікуєшся, то повернешся до реального життя і до справжньої Тані, і все буде добре.

– А ти знаєш, що основною умовою для одужання насамперед є бажання пацієнта вилікуватись? Так от, я цього не хочу, і виздоровлення не буде, бо мені добре, як є зараз, і найкраще буде для мене померти, бо лише позбувшись оцього потворного тіла, що тюрмою тримає мою душу, я зможу поєднатись з Ним.

– От побачиш, як ти помилялась, коли твоя душа гармонійно поєднається з тілом і воно не буде тебе обмежувати й обтяжуватиме, а лише допомагатиме.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

У пластиковому пакеті, що Вільма (скоріш за все) запхала Вінсентові в пряму кишку, був згорток із дуже тонкого та гнучкого паперу і кілька пігулок, що формою та кольорами нагадували маленькі підковоподібні магнітики. Розкривши згорток, він побачив написи невідомою йому мовою і якісь незрозумілі формули, що складались із великих та маленьких букв.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

Наступного дня постукали у двері. Вінсент відчинив. Перед ним стояли оті два типи з летовища. Нічого не говорили. Ні "добрий день" ні "допобачення".  Він також мовчки почергово розглядав їхні квадратні фізіономії. Нарешті один відкрив рота, ніби щось хотів сказати, але так нічого не вимовши, закрив його.

– Я вас уважно слухаю, панове?

Вони далі нічого не говорили, лише масивними торсами запхали його всередину будинку.

– Де товар?

– Який товар, ви про що, хлопці?

– Вільма передала з тобою товар.

– Нічого не знаю. Я і справді знайомий із Вільмою, стажувались разом в Швеції. Але вона мені нічого не передавала, навпаки, мої книги обіцяла переслати бандероллю, бо мій ліміт вичерпався.

– Шуруп, тримай його за руки.

Так званий "Шуруп" із непритаманною йому спритністю обхопив рукою шию Вінсента, що той навіть не встиг пискнути. Спробував вибратись із тих лещат, але стальні м’язи ще тісніше стислись навколо горла. Лівицею він заломав Вінсентову руку за спину.

– Ууахуммм...

– Давай я йому кляпа запхаю, щоб не ревів як недорізане теля.

– Тримаєш добре?

– -Так, нікуди не втече.

Перший типок спустив з Вінсента штани, а потім і спідню білизну. Вінсентові здалось, що його зараз згвалтують. Щось проникло всередину. Надто тонке як на пеніс, хоча в таких горил, скоріш за все, маленькі пісюни. Ні, це був палець. Відчув як він згинається всередині, наче хоче щось виколупати.

– Відпускай, нічого нема.

– Де посилка?

– Кажу вам – не знаю.

– Тяни його до дверей.

Шуруп знову обхопив голову Вінсента, який ще не встиг підняти штанці, і потяг до вхідних дверей.

– Пхай його пальці сюди.

Двері із скреготом прикрились і Вінсент закричав з болю.

– Не знаю!

– Веземо його до шефа, там більше засобів для тортур, заговорить як миленький. Накинь на голову мішок і потягли до автівки.

Тільки через годину Вінсент побачив світло. Сидів на стільчику серед двох верстатів в якійсь автомайстерні. Навколо валялось безліч причандалля для ремонту машин. Щось пікнуло – і ворота з гуркотом автоматично відсунулись вбік. Зайшло два вже знайомі здоровані і низького росту дідусь.