Слава ЗСУ!

– Я не можу нічого пообіцяти, бо в моєму серці нема місця для земного кохання. Воно було, і було заповнене почуттями, але його вирвали з корінням і кинули на смітник, на його ж місці – лише рубець. В іншому світі я бачу Його, в моїх видіннях він говорить зі мною і живить мене, Він дає мені впевненість, віру, наступний день, якщо б не було Його, я б померла. І зараз навіть вдячна, що це все сталось, що я психічнохвора, бо то є величезна насолода – стояти перед його лицем, і ніхто з вас не відчуває отого, що я відчуваю, ніхто з найбільшими людськими задоволеннями не може пережити отого блаженства, що переживаю я. Скажу тобі чесно – я не хочу виздоровлювати, не хочу жити отими земними дрібними та мізерними благами, що лише лоскочуть тілесні нервові закінчення, а не дають райської насолоди душі. Ти собі навіть не можеш уявити, що це таке. Ніякі оргазми не зрівняються із його подихом. Це і є життя.

– Мені не подобається твоє ставлення до життя, ти переносишся в світ вигаданий, лише той, що в твоїй голові. Нічого нема поза нашою землею та земним життям, решта –лише продукт пошкодженого мозку, що викривляє реальність, підставляючи свої фантазії. Я тебе люблю і хочу, щоб ти була тут і не деінде, а твій стан щораз більше переносить тебе в іншу реальність, ти закриваєшся в собі і чекаєш на наступні видіння, наче лише в них порятунок. Твої видіння отого чоловіка стають наркотиком. Але лікарі з сучасними медичними засобами повернуть тебе до земної реальності, можливо, вона і не така яскрава, але все ж таки реально існуюча.

– Досить з мене отієї реальності – тут лише невпевненість, жорстокість та підступність, тут усі – вовки, навіть якщо і вдають із себе овечок. Ви всі тварі.

Рознервувавшись, вона засіпалась і перестала реагувати на зовнішні подразники. Мала чергове видіння із потойбіччя.

Цього разу вона потрапила на річку, що утворювалась із волокон. Волокна текли через млин і прялись в довжелезний шарф, він рухався вигинаючись змійкою і підкидаючи маленькі паперові кораблики, що від підкидання розгортались і ставали паперовими пташками, гуртувались в зграю і перелітали з дерева на дерево. Вона пішла за тією зграєю, навколо змінювався краєвид, хмари опустились на землю і розповзлися туманом, вітер став скульптором, що невидимими руками ліпив з туману химерні форми. Коли він доробляв останню деталь – форми оживали і бігли вдалину. Ось він зробив подовгасту із вигнутими кінцями форму, кінці заходили всередину і утворювали наче пелюстки, він посіяв дрібні варні кульки посередині і вони заіскрились, крутячись навколо одна одної, рух їхній ставав щораз швидший, вони вже візуально злились в одне ціле і підлетіли до Тані, крутнулись навколо і осипались іскорками. Іскорки осіли на її одязі – і вона відчула легкість, що вмить подолала силу гравітації, за секунду вона пролетіла тисячі кілометрів, земля та інші планети віддалялися і ставали маленькими цяточками. Вона стрімко рухалась далі, в безмежність. Враз вперлась у невидиму загорожу, наче зі скла, доторкнулась обома руками і відчула на дотик, що це – водяна огорожа, занурилась і попливла всередину, їй захотілось пристати до берега, вона прилипла до стінки і почала рости, її тіло прив’язалось шнурком до краю оцієї водойми, вона росла і вже зайняла все місце всередині, стало дуже тісно і страшно, почала шукати виходу, тицяючи руками та ногами у всі боки, і врешті намацала рукою щілину, просунула туди руку, наче там є вихід і запхала голову, голова ледве влізла. Треба звідси вибиратись, тут тісно, треба простору. Вона пхалась із всіх сил, навколо все стискалось і тиснуло на неї, ставало все тісніше. Вона не могла вже рухатись далі, сил не було, але і назад повороту не було, бо все позаду закрилось, і можна було рухатись лише вперед. Як боляче, як все пекуче тисне. Зі сторони, куди вона пхалась, почула Його голос, чоловік кликав її. Вона піднатужилась і висунула голову. Це була пологова кімната, Чоловік дав їй руку, щоб вона вилізла з маминого живота.