Слава ЗСУ!

– Ми судимо про людей за обставинами, в яких вони опинилися, та за одягом, у який вони вбрані. Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Яблуко від яблуні далеко не падає. Ми  складаємо собі уявлення про людину, дивлячись, хто її батьки, в якому помешканні вона живе, та всіляких атрибутів, типу телефону чи автівки. Ми запитуємо людину, ким вона працює, і від відповіді залежить, чи ми усміхатимемось на кожне її твердження, чи іронічно кепкуватимемо. Але часто оці атрибути – це лише обгортка, що прикриває сутність, вартує лише докласти мінімум зусиль, щоб дізнатись істину, але ніхто не хоче робити нічого, бо всім достатньо шаблонів. Так і з жінкою біля смітника: засмальцована безрозмірна куртка, босі ноги в резинових шляпцях, лежить на занедбаному матраці – однозначно бомжиха, і все, більше нікого нічого не цікавить. Але в багні може буди діамант і не все те золото, що блищить. Розумієш?

– Так, розумію.

– Колись ходив на курси теорії режисури, – продовжив Павло,  –і режисер, пан Богдан розказав відеосценарій: іде жінка із дитячим візком, камера на рівні візка, жінка виглядає щасливою, кудись поспішає, внизу візочка – оберемок квітів. Складається враження, що жінка – щаслива, люблена, бо подаровані квіти, і є дитина у возику. Тут камера піднімається вгору і видно, що возик вщерть заповнений квітами – жінка везе їх на ринок, щоб продати. І картина вимальовується вже інша – чому у візку, чому на ринок, нужда? Де дитина? І так далі. Сенс змінюється просто на очах. Але не у всіх знайдеться бодай краплина уваги, щоб побачити більше. Цікаво, що і зміст життя є саме таким, трохи прихованим, але він зовсім поруч, рукою подати, та людям бракує сил і бажання зрозуміти, в чому ж сенс нашого існування.

– Цікава історія, мабуть в ній золотий закон драматургії – зміна та контраст. Але як тобі вдається придумувати такі сюжети, якщо ти – тотальний скептик і не віриш у всілякі почуття?

– Що менше відчуваєш, то більше можеш відсторонено спостерігати. Щоб щось зауважити, треба вийти з того середовища емоцій, почуттів і подивитись збоку.

– Цікаво, думаю, що зможемо це зняти наступного тижня, бо «Золотий Лев» вже не за горами, часу обмаль. Ну і погода саме відповідна, сніг ще зробимо, а приморозки вже є. Попрошу Славка, щоб двома камерами фільмували, а то камерою і фотоапаратом – не альо.

– Якщо виникнуть якісь проблеми чи просто потрібно буде порадитись, кличте мене, я собі досить чітко уявляю всю цю картину.

– Добре, покличемо. А як там справи на любовному фронті, бачив тебе в «Пікассо» з тою красунею, така кралечка, тобі всі чоловіки заздрять, по собі знаю, – засміявся він.

– Та заздрять – не заздрять, то пусте. Її звати Таня, і дівчина взагалі то супер, розумна, гарна, добра, доброчинністю займається, але, ти знаєш, щось в мене всередині не пускає до неї. Щось не можу – вона ще й місцями якась дивна, якісь видіння в неї, незбалансовані емоції. Та я й сам якось то вперед то назад, ніби рішучий, а в якийсь момент кидаю все, чого добивався, і відступаю.

– Та ти не переживай, вони всі дивні, заперечив Макс, от моя шо чудить, сказав посміхнувшись, – постійно якісь коники викидає.  Учора виліз я на табуретку і забиваю цвяхи в дюбіля, в роті один цвях – про запас, у руці молоток, в другій – ще один дюбіль. Вона підходить, тихенько крадучись на пальчиках і – хап, стягує  з мене штани аж до колін. Уяви собі ситуацію: я з тими цвяхами і молотком і трюсілями на табуретці, і навіть слова не можу сказати, бо в роті цвях, а вона регоче, захлинається. Рачки повзає по підлозі.

 – Дійсно кумедна ситуація виникла. Але то більше жартома.