Слава ЗСУ!

– Так що погоджуйтесь на рекламу і отримайте можливість керувати світом, до того ж, гонорари дуже пристойні, – додав він.

– Пропозиція дуже приваблива, я подумаю і зателефоную, – сказала Іванка, уявляючи себе приборкувачкою мужланів. Хоча й підозріло якось це все. Проте хто зна, у світі все можливо.

У двері хтось позвонив. То напевне Макс, – сказав Павло, – я на секунду.

– О! Привіт друже, як справульки, роззувайся.

– Пані Іванко, це Макс, Макс – Іванка, познайомтесь друзі мої.

– Ти вмощуйся зручніше, – сказав Павло Максові. – Ми ще трохи пофотографуємось і тоді вже з тобою попрацюємо, а ще краще – іди на кухню і зроби собі, чого душа забажає. Як каже моя мама: на тобі десять гривень – і ні в чому собі не відмовляй.

Ще декілька серій фотографій – і Іванка попрощалася, вильнувши задком під дзвінке "до відзеня".

– Гарна кицька. Просто фоткались? – запитав Макс, дмухаючи на паруючу філіжанку кави.

–Так, у старовинному одязі, тепер це стає популярним – маю ще два подібні замовлення на наступний тиждень.

– А фотошоп вже скасували чи що?

– Ти не повіриш, Фотошоп не годиться для таких справ: усі хочуть реалістичності – і ніякі колажі не замінять правдивого світла.

– Ну, розказуй, щось придумав для кінофестивалю? – запитав Макс.

– Так, придумав, це буде мегакласна короктометражка. На соціальну тематику ще нічого такого не було.

– Набиваєш собі ціну, ліпше розказуй, – не терпілось Максові.

– Ну слухай уважно, а заодно собі і уявляй – сюжет такий:  Жінка автомеханіка, пані Оля,  іде викидати сміття, вдома нікого нема, в руці в неї відро, на ногах – плетені шкарпетки і гумові шлапаки. Надворі приморозки, і рідкий мокрий сніг, що легко притрусив асфальт, під вечір вже схоплюється морозяною скоринкою. Нашвидкуруч пані Оля накидає стару засмальцьовану чоловікову куртку, що безрозмірно та безформенно прикриває її тіло, і виходить до смітників. Не перезувалась, бо процедура мала зайняти не більше двох хвилин. Навколо спокійно, смітники – трохи осторонь, відділені від багатоповерхівок деревцями. Біля них розкидано багато хламу, старий подертий матрац із пружинами, що стирчать з дір, пакет з використаними памперсами, двері від холодильника «Днєпр», пляшки. Жінка підходить до смітника, перевертає відро із сміттям і іде назад, але зашпортується об матрац і вдаряється головою до краю сусіднього смітника. Непритомніє і падає на цей ж матрац. Засмальцована безрозмірна куртка прикриває частину обличчя. Вона лежить непритомна. Повз проходять два чоловіки і побачивши жінку в шлапаках і старій куртці, що лежить на дірявому матраці, один каже іншому:

– Дивись, жінка лежить, може, їй зле, може, треба «швидку» викликати?

– Та, не переживай, – каже другий, – то ж бомжиха, видно по шмотках, набухалася і на матраці розвалилася, бач, біля неї ще пляшка валяється?

Перший приглядається і каже:

– Ну так, справді бомжиха, страшно до неї підходити. Ідемо звідси. Ще якусь заразу підчепиш, якщо порухаєш її, лишаї.

Потім іде старша жінка з дитиною і дитина показує бабусі на силует на матрасі:

– Хто там, бабусю? Людина лежить чи що?

– Не звертай увагу, – прискорюючи крок, говорить вона, – тепер всякої швалі розвелося, наркомани кляті, в наші часи такого не було, Сталіна на них треба.

І так проходять інші люди, усім це здається нормою, яка не вимагає якихось особливих дій, падає сніг і притрушує її нерухоме тіло, біля ноги лежить гумовий шльопок. Кінець.

– Кльово ти придумав, – після секундної задуми сказав Макс. – Яка мораль?