Слава ЗСУ!

– Чому ви не попередили, що ковчег буде таким великим, куди ми його тепер запхаємо? Причепимо зверху на автобус?

– Він складається, чого ти нервуєшся, Таню? – спитав бородатий Ной. – Іди ліпше на кухню, випий кави.

Таня перейшла на кухню. Тут зібралися всі кому не лінь, або радше «кому лінь» –фотограф, бугалтер, водій та інші.

– Ну що, готові до великих справ? – запитала риторично. – Пане Максиме, знаєте, як туди їхати?

– Як не знати, я самбірський напрямок, як свою кишеню знаю, в мене там теща живе, дай їй Боже здоров’я і многих літ.

– Добре, тоді давайте помаленьку то все зносити до автобуса. Пане Максиме, відкриєте багажник отим хлопцям, але нікуди не йдіть, пригляньте за ними. Хлопці, акуратно складайте, щоб нічого не потовкти, водій також не буде поспішати дорогою, ми ж не бульбу везем, а подарунки дітям.

З вікна було видно старий ЛАЗ, його дах з облущеною фарбою припав осіннім коричнево-жовтавим кленовим листям. На вм’ятині посередині зробилась калабанька.

– Пане Максиме, вам на даху ще жаб бракує, бо калабаня вже є, – вигукнула сміючись Таня, не відриваючись від вікна.

На перехресті Чайковського та Ковжуна між філармонією та кав’ярнею "Червона Калина" бракувало місця, тож водій заїхав двома колесами на тротуар, щоб дати можливість іншим машинам проїхати. Який контраст: біля філармонії стояли музиканти в смокінгах і з інструментами у чорних футлярах, а з протилежної сторони із кав’ярні виходили п’янички «під мухою», у засмальцованому одязі, потрісканих черевиках та чорними кульками BOSS в руках. Один, щоправда, тянув сітчасту торбу, таку, якими забиті елекрички на Броди. Двоє з команди остограмлених були в шапках, а один – без, вітер розкуйовдив залишки волосся на його майже голомозій голові, і начос,  який мав прикривати блискучого макогона,  без догляду п’яного господаря розвіявся на осінньому вітрі біля лівого вуха. Так, «Червона Калина» вже не та, що колись, вже інтелігенція не бігає сюди пити каву. Таня згадала, як одного разу замовила там чанахи, і коли їла, до неї підсів чоловік, привітався, запитав, як справи, що нового, бо вже сто років не бачились. Так зрадів їй, наче колись вони були близькими друзяками, але час та відстань розлучили їх на довгі роки. Таня не хотіла виглядати неввічливою і відповіла, що все гаразд, і водночас подумки гарячково перебирала серед знайомих, родичів та друзів, хто б це міг бути. Може, це Степан, судід її бабусі на селі, такий схожий –і борода точнісінько така... Та ні, в того був інший ніс. А... може, Віктор з будівництва, що завжди вранці вітався, замішуючи розчин. Скільки то вже років пройшло, коли та будова закінчилась? Точно він, тільки запух трохи. Ні, все таки не він, той був лисуватий.... Блін, незручно запитати, але всетаки:

– Перепрошую, але я вас ніяк не можу згадати, може, натякнете, звідки ми знаємось?

– Та я тут, я… – замнувся чоловік, спантеличений запитанням, – розумієте, я, тут…

А потім підняв голову і виразно запитав:

– Можна, я доїм?

– Що доїм? – перепитала Таня, видивившися на нього.

– Що-що, чанахи.

Аааа, нарешті  до неї  дійшло, він просто бездомний, ну чи потребуючий, і придумав таку дешеву аферу, щоб задобритися до неї і з’їсти її чанахи. Жах. Таня дала йому візитку із адресою безплатної їдальні, встала з-за столу і вийшла. За нею чулося інтенсивне дзенькання ложкою по тарілці. Бездомний доїдав чанахи. З того часу вона в "Червону калину" ні ногою. Допомагати бідним? Так, але через спеціальну службу, а обідатиме вона таки приватно.

– Перепрошую, але вже всі в автобусі, лише на тебе чекаємо, –окликнули її від дверей.