Слава ЗСУ!

– Шось задумалась, сказала Таня, – вже біжу.

Ще з двадцять хвилин кривими вузькими вуличками попетляв автобус і нарешті вискочив на шосе. В організації існувала традиція послухати якусь повчальну історію чи притчу на виїзді. Через те, що в межах міста це годі було зробити через несумісність деталей старого ЛАЗу і львівської бруківки, то аж коли виїхали за місто, Таня присіла біля водія і взяла в руку мікрофон.

– Вітаю вас із виїздом і дякую всім за пунктуальність. Надіюсь, ми нічого не забули, Стефо, перестань говорити, коли я тут розпинаюсь, – сказал вона до рудоволосої дівчини, що інтенсивно щось розказувала Іванові, сусіду по сидінню.

Стефанія вирівнялась і кинула коротке «Вибач».

– Отож  сьогодні  ви послухаєте повчальну історію про ведмедика. Можливо, комусь вона видасться надто простою чи навіть примітивною, але, поміркувавши, ви переконаєтесь в її життєвості. Одного разу пішов ведмедик збирати ягоди. Зайшов вже далеко від своєї домівки, бо зір все манили віддалені червоні цяточки малини і він кидався їх визбирувати. Збирає та збирає – трохи в рот, трохи в кошик – і раптом починає накрапати дощ.  Він собі думає: “Потрібно заховатися, щоб дощ не намочив мене”. І заліз під дерево. Але за мить стало так лити, що ведмедик намок навіть під листяним покровом дерева. Тоді він собі міркує: “Голова в мене вже й так мокра, але все інше сухе, перебіжу-но я під інше дерево, яке має більше листя і не пропускає дощику”. І перебіг. Поки біг, ступив в калюжу і намочив собі лапки. Сидить під деревом, а дощик однак на нього далі капає. Думає ведмедик: «І чого мені того дощу боятись, я і так вже майже весь змок з голови до ніг, піду-но я під тим дощем додому, заодно і вмиюсь, а дома біля пічки посушусь». Вийшов він з-під дерева і подався під дощем додому. Йшов, ще й навіть пританцьовував, бо дощик виявився тепленький! У житті, як і при негоді, надходить мить, коли байдуже, скривдить вона тебе чи ні, намочить дощ чи ні. Часто маємо страх перед чимось і уникаємо того, чого боїмось, але в певний момент, коли вже нема що втрачати, робимо виклик нашим страхам і навіть отримуємо користь з того, чого боялись. Тому не треба боятися, а лише впевнено й наполегливо прямувати до мети, тоді всі страшні примари на шляху розвіються. Ось така історія. Буду чекати на ваші відгуки та міркування, може, і приклади з життя хтось наведе, – сказада Таня і вимкнула мікрофон.

Хтось одразу завів балачку з сусідом, хтось розглядав мальовничі українські краєвиди за вікном.

Таня з якоюсь тривогою чекала на зустріч із дітьми в притулку, до неї доходили різні чутки про стан приміщень, ставлення до дітей. Багато хто називав ці місця сучасними дитячими концтаборами, хоча офіційно все заперечувалось, виділялися чималі кошти на утримання закладу, а інспекції повертались із задовільними результатами. Так, у нас офіційно все добре, «покращення» у будь-якій галузі, країна процвітає, жителі багатіють, а насправді –абсолютно протилежне. От минулого разу вони їздили у будинок престарілих на Медовій Печері, про людське око все начебто гаразд – відремонтовані приміщення, привітний персонал, повноцінне меню, великі вазони в холі, але варто лише зійти із запланованого маршруту, одразу потрапляєш у пекло, де мучаться занедбані, хворі старенькі в затхлих  обдертих кімнатах із запахом сечі, із гниючими болячками на ногах. Навіть хвилину не можна встояти в такому смороді, одразу верне. Особливо страшні кімнати із лежачими хворими – там отримуєш шок на все життя, і гарантовані нічні кошмари на додаток.

Чомусь Тані здавалось, що в Букові буде те ж саме. Незважаючи на запевнення в чистоті, порядку та належному догляді, вона підозрювала існування прихованих від більшості відвідувідувачів частин будинку з цілковито іншою картиною Страшного Суду.