Слава ЗСУ!

– Зробіть і мені поторвафію, зробіть поторвафію, – просив, сіпаючи за рукав, малий без двох передніх зубів.

Одна з виховательок рішучим кроком приступила до фотографа:

– У нас заборонено фотографувати, заховайте апарат.

Ростик вже потрапляв в аналогічні ситуації, тому швидко погодився і перепросив виховательку.

– Я пофотографую виступ, якщо ви не проти, і лише коли ви дозволите, гаразд?

Вона нічого не сказала і відійшла.

Він  давно наловчився фотографувати «від живота», тобто натискав на кнопку, коли апарат висів на животі. З сотень таких знимок десяток були достатньо влучними і слугували доказом при всіляких судових позовах, що «Добре діло» провадило проти подібних закладів.

Таня попросила дівчинку показати де туалет і піднялася з нею на другий поверх бетонними сходами. Персоналу було мало і всі були заклопотані своїми справами, ніхто на них не зважав.

– Ось сюди, – показала дівчинка рукою на темний коридор, з якого тягнуло сирістю. Зайшли в кімнату, і в ніздрі одразу вдарив різкий запах поту, сечі та медикаментів. Невеликі дитячі ліжечка із високими дерев’яними спинками та марлевими шторками нагадували кокони, а з них визирали непрпорційно великі голови на подушках, обличчя розмальовані зеленкою. Таня підійшла ближче до одного ліжка і, відсунувши ширму, нахилилась  над дитиною, що скорчилась в позі ембріона. Худюще, майже засушене тіло дистрофіка ледь жевріло, на білих руках лише виднілись сині випуклі судини, що розходись як гілки дерев. Велика голова провалилась у вм’ятину в подушці і з засопленого носа стирчали трубки. Дівчинка принесла скибку хліба і поклала дитині в долоню, але пальчики не стиснулись, не схопили хліб, тільки глибоко засопла горлянка, під тонкою піжамою зарухались ребра – увага викликала в дитини страх.

 – Вона скоро помре, бо вже не їсть. Пані Леся, наша старша медсестра,  пробувала годувати її через ніс, але нічого з того не вийшло, – пояснила дівчинка.

 Перейшли до наступного ліжка, де дитинка із запалими щічками і величезною головою непорушно спала. Товщина ніг не відрізнялась від товщини рук, кінцівки, як обрубки шлангів, неприродньо розкинулись вздовж ліжка, непропорційно великі суглобні виступи колін та ліктів підкреслювали скелет, що випинався крізь пожовклу шкіру. На підлозі валялись якісь ганчірки та використані памперси.

– Я перепрошую, шо ви тут робите? Хто вам дозволив сюди зайти?  – на підвищених тонах запитала вихователька, увагу якої, напевне, привернула смужка світла, яке падало в коридор з привідчинених дверей.

– Та от дівчинка розказує мені про свої обов’язки в інтернаті. Якби ми знали, то може би і якісь підгузники захопили чи навіть ліки, – намагалась виправдати своє несанкціоноване вторгнення Таня.

– Прошу вийти і повернутися до актового залу, ваші там виставу починають. А з тобою, Свєта, я пізніше поговорю. Марш на своє місце!

У залі зібралось багато дітей, вони розсілись вздовж стін на низьких голубих лавках. Це був не актовий, а радше  спортзал. На сцені плавав ковчег – і з нього Ной випускав голуба. Імпровізований птах, підвішений до нитки, полетів поміж дітей, деякі навіть пробували його впіймати, але вихователька зацитькала "Чшшш" – і діти вмить заспокоїлись та опустили рученята. Ось вийшло картонне сонце, його промінці крутились за годинниковою стрілкою, висихала гофрована земля. Тоді дітей запросили на сцену, щоб роздати вирізаних та розмальованих  картонних тварин, і попросили заховатись за ковчегом. За словами Ноя: «Вже земля висохла»,  діти з піднятими вгору руками і картонними звірятами опускаються з «ковчега» на землю, а вода відходить. Така гра підняла дитячий ентузіазм – вони виходили з тваринами, імітуючи їхню поведінку: свині квікали, корівки мукали, слони високо піднімали хоботи і трубіли. Решта дітей залишилась сидіти на лавках і їхні зморені обличчя осявали усмішки. Вони зривались з місць, щоб і  самим пострибати, але вихователі миттєво вгамовували їхній запал. Настав час на подарунки, всі всілись рівненько, на сцену вийшов бородатий Ной і почав читати список: