Слава ЗСУ!

– А шо ви нам привезли? А покажіть? А я замовляв рукавички, привезли?

–Так, усім все привезли,  давайте зайдем всередину.

Тоді до неї підійшла більша дівчинка зі світлим волоссям, прикритим шапкою- вушанкою, що збилась на один бік, і сказала:

– Але не давайте подарунків вихователям, вони ніколи їх нам не віддадуть. Це вже не перший раз, що в нас все збирають. Чи не могли б ви нам щось зараз дати – і я заховаю в кущах? Я вас благаю, будь ласка. Ми собі потім розберемо.

– На жаль я зараз не можу розпаковувати, бо все посортовано по іменах і треба всім зайти всередину, ви ж померзнете. Ану скоро всередину. Хто швидше добіжить до дверей – той виграв.

Коли діти неохоче і зовсім не біжучи, пішли досередини, нахилилась до світленької дівчинки у вушанці, що залишилась, і запитала:

–- Вас тут добре годують?

–Та так собі, більш-менш, каша на воді, картопляне пюре, зупа, просто працювати треба багато. У нас тут ціла ферма – стільки свиней, курей, за всім треба подивитись, а взуття нормального нема, гумаки на босу носу, в ноги дуже зимно, і зараз зимно, – сказала переводячи погляд на ноги в гумовому взутті, на чотири розміри більшому. Навіть ці в мене вже тріснули, через підошву вода заходить і хлюпає всередині. А шкарпеток взагалі не дають, лише онучі, ну ви знаєте такі куски тканини, що просто намотуєш на ногу. Але в мене тільки одна, і зайнялась витягувати свою онучу з гумака.

– Не треба, не витягуй, я знаю, як вони виглядають, – перебила її Таня. – Мені розказували, що у вас є хворі діти, які лежать в ліжечках, покажеш мені?

– Так, нас медсестри заставляють за ними дивитись і забороняють їм давати нормальну їжу, тільки хліб та воду, багато з них швидко помирає, ось там ми їх ховаємо, – показала рукою в сторону, де виднілись глиняні гірки із перехиленими, нашвидкоруч скрученими хрестами.  Поряд були ще не загорнуті подовгасті траншеї, вони чекали, як монстри із широко відкритими пащами, наступних діток.

– Часто вони вмирають групами, ну кілька підряд, і ми усіх їх разом закопуємо в оту траншею. Священик вже навіть не хоче сюди їздити, каже, щоб ми на цвинтарі ховали біля церкви. Але як ми їх понесем, в нас нема трун, і нести нікому.

«Так, це таки дитячий концтабір», – подумала Таня, із сумом дивлячись на свіжо викопані  заготовки могил. Плакати не хотілось але на душі було дуже зле.

Всередині похмуро, стіни помальовано в насичений синій колір, так, як у деяких селах на Волині паркани малюють. Пліснява та затхлий запах вдарили в обличчя одразу з порога.  Ті діти, що прийшли знадвору, перезулись в гумові шлапаки і приєднались до решти. Таня хотіла погладити налисо підстрижену голову малого хлопчика, що крутився біля неї, але коли підняла руку, він стрепенувся і скривився так, ніби вона зібралась його бити.

– Не бійся, я хочу тебе погладити. Чого ти налякався? Ходи сюди, маленький.

Але хлопчик вже втік. Рефлекси від ставлення медсестер та вихователів виказували реальний стан речей – цього ніяк не приховаєш і не навчиш підставляти голову під ласки, коли до того було лише биття.

Посередині великого столу розклали кольорові олівці, папір, і запросили всіх охочих помалювати:

– З цікавих малюнків ми зробимо виставку – і дуже багато людей побачить те, що ви хочете сказати через свої картини, тому ми просимо вас намалювати все, що важливо для вас, що вас болить чи радує. А за той час ми підготуємо виступ. Ну а потім роздамо подарунки.

Фотограф витягнув фотоапарат і налаштовував зйомну лінзу. Діти, загледівши це, одразу ж кинулись до нього і просилися зазнимкувати їх.