знайди книгу для душі...
– Знаєш, коли Мартуся, моя похресниця, була на Антоновича, нічого не розуміла, що я говорю. А коли перевели на Таджицьку, почала все розуміти.
– То в неї батьки таджики?
– З чого ти взяв?
– Ну сама сказала «перевели на таджицьку» – і дитина все зрозуміла.
– Не на мову таджицьку, а на вулицю Таджицьку, по якій ми зараз ідемо. От прикаліст.
– Сама прикалістка, уточняй, коли говориш.
– Ми в 11-А групу, як нам пройти? – запитали в огрядної жіночки в грубому плетеному светрі.
– А хто ви такі?
– Ми з "Доброго діла", попередньо домовлялися, просто був карантин два тижні і не потрапили вчасно.
– Ідіть прямо по коридору, тоді на ліворуч – і знову прямо, вам би легше було з іншої сторони зайти. Кожна група має окремий вихід на майданчик, наступного разу будете знати.
Зайшовши, миттю роззулися і скинули верхній одяг. Вішаків не побачили, тому поклали одежу зверху на дитячі шафки, обклеєні алфавітними буквами та тваринами. Діти набігли і одразу причепилися як реп’яхи до штанів та сукенок відвідувачів.
– А ти моя мама? Ти прийшла мене забрати? – запитала Таню маленька дівчинка.
– Я прийшла з тобою бавитись, буду тобі казочки розказувати, і помалюємо разом, ігри побавимось.
– А коли мама прийде?
Кожна дитина виглядала маму і тата, вони ходили почергово до кожного і перепитувати:
– А ти мій тато? Ти прийшов мене забрати звідси?
Павло вже не витримав такого настирливого допиту і відповів:
– Я не твій тато, чого пристав.
Малий скривився, запхав палець до рота і заплакав:
Таня осудливо глипнула на Павла і кивнула, щоб він щось робив.
– Ну чого ти ревеш, будь мужчиною, ми повинні бути сильними, от виростеш – і захищатимеш усіх добрих людей від відьом та чаклунів. Ти ж знаєш, що є такі поганці, вони дуже нечемні. Ану покажи, як ти їм даш.
Малий несміливо замахнувся рукою.
– Ану вдар щосили, щоб вони всі повідскакували.
Малий так розмахнувся рукою, що сам ледве не впав.
– От молодець! Я бачу ти вже й зараз силач. Залазь до мене на горгошки, покажемо всім, який ти високий, більший за всіх!
Малий спершу боявся, тому з усіх сил вчепився руками в Павлове волосся, але вже після двох розворотів осмілів і так весело реготав, що і всі решта дітиська вишикувались в чергу на горгошчині гойдалки.
Павла розслабив безтурботний дитячий сміх, він згадав, як сам колись катався в татка на плечах, як відчував безпезпеку в його сильних руках. Так, Таня правду казала – діти мало кого залишать байдужими, особливо ті, які в кожному відвідувачі бачать татка чи маму. Якщо спілкуєшся із чиєюсь дитиною, то знаєш, що в неї є батьки і не відчуваєш якоїсь відповідальності за оту малечу, але якщо дитина не має батьків, то ти одразу береш на себе відповідальність за неї.
– Я довго не можу тут сидіти, маю справи в центрі.
– Ну побудь ще годинку, як то так – тільки прийшов, а вже ідеш. І мені потрібна твоя підтримка, не забувай, – сказала Таня з кривою міною гладячи себе по низу живота.
Вже через годину Павло спускався по Личаківській в центр, там йому потрібно було десь посидіти й подумати. Надто багато всього трапилось за останню добу. Найкраще і найспокійніше місце в самому центрі – це бібліотека на площі Ринок. Така безкорисна місцина, до якої ще не добрались меркантильні підприємці із своїми бізнес-проектами. Мабуть, це остання книжкова фортеця, бо Будинок книги на площі Міцкевича вже впав під натиском монетоподібної зброї.
Масивні різьблені двері із великою декоративною ручкою піддаються легкому натиску і одразу ступаєш в кромішню темряву. Складається враження, що до знань треба пройти через цілковиту темряву – і лише тоді зможеш зацінити світло, що іде з книг. Очам потрібен час, щоб призвичайтись: ось із сутінків виринають ряди картотек, зліва коридор, справа – сходи, гардероб, знову сходи, знову коридор. Нарешті Павло опинився у просторому залі з широкими дерев’яними столами та різьбленими кріслами. Великі вікна пропускали снопи світла, з батарей ішло тепло, і було видно ратушу з годинником. Будинок легко затрясся, коли проїхав трамвай. У залі нікого, лише бібліотекарка у другому кінці зігнулась над підшивками журналів.