Слава ЗСУ!

Яка благодать та спокій тут серед книг, журналів і газет. «Pax Romana» сьогодення. Треба все добре обдумати. Поперше я "це" зробив – і відступу назад нема. Так, керуючись інстинктом самця переконав її на близькість,  умовив за допомогою аргументів, в яких і сам не докінця був впевнений. "Так всі роблять", "Батьки за тебе переживають", "Море задоволення" – кому ти трусиш, друже? І це сталося, ми зблизились, стали одним цілим, назад просто нема відступу, не можу її зараз кинути, як кидав раніше попередніх дівчат, що їх нагло використовував та забував. Бідні створіння, які щиро віддавались йому, нечуттєвому хижаку, віддано його любили, закохано дивились затуманеними очима, горнулись до нього ніжними дівочими тілами. І потім він кидав оцих прив’язаних до нього істот і зникав. Робив протилежне до слів Екзюпері "Ми відповідальні за тих, кого приручили". Остання, Люба, так це важко пережила, тому що була по дитячому наївно закохана, всією своєю сутністю любила його, життя готова була віддати, просила-молила його залишитися, готова була стати його коханкою, служницею, шматою під ногами, падала на підлогу і цілувала його взуття.

– Павлику, як я без тебе? Без тебе я ніхто, мене нема, ти – моя душа, я омертвію без тебе, –  і мокрим від сліз волоссям витирала його запилені мешти. – Дозволь мені бути твоєю рабинею, дозволь на відстані дивитися на тебе, бо я засохну, як сохне дерево без води і сонця, Павлику.

Коли він уникав її після розлуки, вона вишукувала способи побути поблизу, просто здалеку дивитись на нього, доторкатись до речей, яких він торкався, сиділа на лавці, на якій він сидів. Все це бачив, але не відчував нічого, тільки відразу.

Цікаво, що переживав в її приниженні своє власне омерзіння, свою черствоту, кригу душі, закам’янілість серця. Відступив, не дозволив їй бути з ним, його глибоке душевне обледеніння не розтопили солоні дівочі сльози. Він навіть насолождувався її приниженням, він мстив жінкам за відсутість материнської любові – отого чуттєвого начала, що робить істоту людиною. Так, тільки тепер опустився на дно своєї душі і розгледів його простори широкорозплющеними очима. Але там  нічого не було – голі стіни підземних печер, без холоду, без тепла, і ні світла, ні темряви, нічогісінько – абсолютна пустка, байдужість, мертвеччина і затхла нерухомість повітря. Вчинок з Любою відкрив йому ворота до себе, своєї сутності. Він отримав шанс зробити цей вчинок знову і зазирнути в корінь. Те, що побачив було страшне, і жах полягав не в внутрішній боротьбі мід добром та злом, не в недоліках, негативах, не в страшних вчинках, а в пустоті, абсолютному "не", "нічого" і "ніде". Душа, як вмістилище, нічого не містила, ніяких переживань, емоцій, віри, любові, ненависті, надії.  Він навіть не був падлом, бо падло живе ненавистю, зло живить його дії, нечистий дух мотивує і вершить чорні діла. А він стояв на емоційному рівні ще нижче від убивць, кровожерів, заздрісників та перелюбників. Внутрішній зір заглиблення розширився і Павло задрижав від побаченого –  ніііі, він не такий, він відчуває!  Але що відчуває? То тільки його тіло хоче, душа ж безпристрасна, душа зависла, не розвинулась при народженні, стала обрубком при корені життя. Він був гіршим від собаки, бо і та хвостом виляє, скаче і підстрибує, коли бачить господаря, є в ній відданість, любов, пожертва. А  в ньому – нічого.

В тих муках і роздумах над стосунками з попедніми дівчатами, зокрема з Любою, яка ще місяцями бігала за ним, випрошуючи краплину уваги, його душевний нерозквітлий бутон почав рухатись, несміливо заворушив пелюстками. Душа в муках пророщувала зерна віри, начала спвічуття, замилування, любові та ненависті. Оце страшне його внутрішнє видіння стало початком народження – і тепер він сидів у великій залі з докорами сумління за вчинене і плакав. Колись докорів не було, і сумління також не було, а тепер воно його мучить, робить людиною.