Слава ЗСУ!

– Ну і що за один, чого він про штани питав?

– Мам, ну чого ти пристала, йшов по вулиці, задів об сітку, от я його і запросила додому щоб зашити. Тому і питав,  – викручувалась, находу вигадуючи історію.

– О восьмій ранку?

– Мам, відстань.

– Ти йому розказала про хворобу?

– Чому я маю розказувати про щось таке, чого нема. Багато чого по роду може передатися, та це ще нічого не означає.

– Ну розумієш, – наполягала мати, – тобі потрібен такий відповідальний хлопець, щоб за будь-яких обставин тебе підтримав, щоб не залишив, а якщо ти захворієш – подбав про тебе.

– Так, розумію, і буду чекати на ідеального принца – всього такого відповідального і досконалого. Павло – нормальний, нічого йому бракує. Оці всі благородні та ідеальні рано чи пізно показують свою сутність і є ще гіршими, ніж ті, що прямолінійні і відверті спочатку. Добре, мам, потім зідзвонимось, бо я вжу тут добігаю до будинку, треба ключі витягнути.

Тані привиділись якась постать, що виринала з темряви, добре приглянулась, та ні – то дерево обмотали чорною цератою назиму, щоб не замерзло. Сьогодні якийсь такий день, трохи їй незвично в новому стані вже займаної дівчини. І ніби розум говорив, що все добре, але в душі якось не так, не комфортно, навіть трохи бридилась себе, наче тіло стало нечистим, не сніжно-білим, а заляпаним кров’ю. І здавалось їй, що люди якось дивляться на неї з осудом, оглядаються, щось бурмочуть собі під ніс, всі богомільні очернюють її. Та, ні  – нічого такого нема, і звідки вони можуть знати? Треба відігнати ці думки, а то й так вже в голові каша – монах, привиди. Може, й справді хвороба заявила про себе, адже тільки вона бачить монаха в червоному взутті, хто з ченців ходить в червоних мештах? Ні, це точно химера, але нікому не скаже, бо в психушку запроторять, і питати не будуть, а може, і просто накрутила себе, самопереконала.

Наближаючись до дверей будинку, побачила чорну постать, що скулилась від чекання на холоді. Біля під’їзду світила лампочка, і частина силуету виднілася на тому світлі. Вона не знала чи підходити, чи втікати геть, а ну ж, це маньяк якийсь? Треба було подзвонити Павлові, щоб він провів її додому або й лишитися в нього. Постать зовсім не рухалась, руки були в кишенях і щось на кшталт плаща розвівалось на осінньому вітрі. Фігура була чоловіча, широкоплеча – і це бентежило Таню. Хтось когось чекає біля дверей її будинку. Вона підійшла ближче, серце шаленно калатало і навіть було чути його шалений ритм, кроки сповільнювались, йшла як на тортури. Намагалась не дивитись в його сторону і стискала рукою в кишені вже наготовлені ключі. В іншій руці стискала металеву фірмову ручку "Доброго діла". Якщо щось то запхаю ту ручку йому в око, підбадьорювала себе. Стала біля дверей і витягнула ключі. Вибраний раніше ключ загубився серед інших, довелось шукати його по-новому. Змушена була виставити зв’язку на світло, бо навпомацки не могла надибати потрібно ключа.

– Добрий вечір, – озвався хтось збоку.

Вона озирнулася і побачила біля себе високого чоловіка в чорній рясі, волосся його розвівало вітром, обличчя наполовину освілювалось лампочкою, роблячи густі тіні під бровами, носом та підборіддям. У такому світлі він здався їй тесаною скульптурою каменяра.  Не припиняючи шукати потрібни ключ, відповіла:

 –  Добрий вечір.

Його баритоновий голос був досить приємним  і частково заспокоїв її тривоги. Вона озирнулась і з цікавістю пригледілася до постаті в темряві. Тоді незнайомець виступив із темряви на світло. Майже двометровий чоловік із виразними очима, високим чолом та чіткими вилицями незмигно дивився на неї. З-під його довгого плаща виглядала ряса, а під нею виднілись червоні мешти. Таня на секунду завмерла і тоді  стрепенулася від свого відкриття, вигукнула щось незрозуміле і кинулась навтьоки. Так, це був той самий монах, що переслідував її. О, Боже, видіння ожили на сто відсотків. Раніше він був лише химерою, час від часу вона бачила його постать здалеку, без деталей, а тут постав перед нею живий, ще й говорив з нею.