Слава ЗСУ!

– Все одно не зрозуміла, – поміж загального реготу сказала Адріана.

– Менше з тим, проїхали.

– Ну, більше нічого такого не було, – продовжила Настя. – А, згадала. Мій вітчим вмовив мене, що каравай він замовить сам, бо "у нього знайома на пекарні працює і гарно їх пече". Ми, відповідно, не замовляли вже святкового торта. Добре, хоч солодкого було багато!  Привіз... така кругляка, як березова колода, біле і тверде, ялівцем замаяне. Потім по подвірї діти то катуляли, хоч би шо з ним сталось. Колода колодою. Так що коровай замовляй  в перевіреному місці.

– Ви дали дітям весільним короваєм бавитись і по землі катуляти?

– Якби коровай, а то дешева імітація.

– А в мене, – одразу вклинилась Одарка, – була історія з фотографом. Його наймала свекруха. Ми не хотіли взагалі, бо то мій другий шлюб, і кому потрібні дешеві панти? Зробили офіційну знимку і досить, як то колись було, а вона: «Як? Ви не хочете? Як так можна? Це ж пам’ятка на все життя! Вимагаю професіонала!!!» Після вінчання він витягнув нас у чисте поле, коли падав рясний дощ, і змусив бігати один за одним. Чоловік, коли мене взяв на руки, то по коліна загруз у болоті, думали вже трактором його витягувати. Потім пішли в посадку, кукали з-за дерев і ходили по рейках, ледь електричка не переїхала. Не знаю, що він там знимкував, але фотографії взагалі ніякі вийшли. Потім ше їх обробляв, але ми відмовилися від того "фотожопу", тільки пару фоток у великому форматі видрукували, а інші навіть друзям не показували. Альбом невеликий зробили з тих фотографій, що гості назнімали.

– А хіба можна другий шлюб в церкві брати?

– Можна, можна. Йдеш у церковний суд – і тобі роблять уневажнення. І все, ти чиста!

– А в мене, – продовжила Світлана, – замісь меду, мама на хліб намазала домашню мазь, яку мені лікар порекомендував тримати в холодильнику. Вони з моєю подругою не дуже розбиралися там і взяли, що перше під руки попало. Ото був прікол. Ми як кусьнули, то зразу роти поперекривлювалися, навіть фотографія є така.

– А, та, я бачила "Вконтакті". Молодий взагалі так скривився, ніби цілий лимон з’їв.

– У тій передвесільній гарячці ще не такі чудасії трапляються. В моєї подружки весільне ложе трояндами виклали. Молодий приніс молоду на руках і з розмаху на то ліжко кинув.

– І що?

– Що-що, потім ще довго голки з її дупи витягували.

– А де буде вінчання?

– У церкві Юра, ми так щось довго думали, але то виглядає як найліпший варіант. Андрія дуже темна, там навіть в сонячну погоду нічого не видно, відео-фото однозначно б не вийшло, нам фотограф так зразу і сказав "Не гарантую". В нас на Сихові голісінькі білі стіни, Преображенка заліплена зверху донизу всім і вся. Домінікани нагадують органний зал. В інші ми навіть не встигли зайти.

– Вже взнали, скільки треба давати за шлюб?

– Чесно кажучи, ще ні.

– Я чула, що офіційної такси нема, але дяк чітко говорить, скільки дати, і в знайомих казав сімсот гривень, а в інших навіть тисячу. Уявляєте, стільки грошей віддати за двадцятихвилинний ритуал, взагалі показилися панотці, конвеєром проганяють п’ятнадцять пар за день, Генрі Форд про таке і не мріяв.

– До речі, можуть ще окремо збирати гроші на квіти і прикраси.

– Ліпше б вони ті гроші на доброчинність віддали, на "Добре діло", а то не допросишся навіть якогось автобуса заржавілого.

– До речі, – нагадалася Таня, – потрібно вибрати історію для наступної поїздки.

– Яку історію?

– Ну, що ми завжди при виїзді слухаємо. Давайте, я вам розкажу, а ви виберете найзмістовнішу та повчальну.