Слава ЗСУ!

Треба ще голову затуманити, бо трісне. Підскочив до цілодобового магазину. Двері вже були зачинені, але віконце піддалось і він гукнув продавця. Ніякого руху не спостерігалось, продавцем і не пахло. Оглянув двері і побачив кнопку дзвоника, притис пальця і вже не відпускав, поки не вийшла заспана продавщиця.

– Що там?

– Мені пляшку коньяку, 0.5

– Якого?

– Закарпатського, Тиса.

– Шістдесят дві гривні.

Відійшов і залив в горлянку пів пляшки. «Начебто тихо стало в голові, – подумав ідучи похитуючись  в сторону затуманених дерев. – І куди мене занесло? Може  краще, що тут, дрімучий спокій». Відкоркував, вилив решту в рот, відкинув пляшку в сторону і пішов між дерева.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Наречений мав зустріти молоду біля церкви, всі викупи за взаємною згодою відмінилися  і дійство починалося саме біля храму. Таня стояла у ранковому сонячному світлі, наче принцеса, її природня краса множилась вдесятеро в цій прекрасній оправі, вона – наче коштовний діамант в коштовному обрамленні, він блистів та переливав промінням. Люди, що проходили повз святоюрські ворота, зупинялися і з замилуванням дивилися на цю красу. Серед митрополичих мурів та пінзелівських скульптур, на вершині сходів стояла Вона – Наречена і замріяно дивилася в сторону садів. Туман, що помалу розходився з ночі, давав дорогу кришталево-чистому дню. Свіжість ранку і краси молодої поєднувалась з мелодійним цвіркотінням пташок. Гості зібрались внизу і чекали нареченого. Хоча час не підтискав, усім хотілось побачити їх у парі на благословенній святоюрській землі.

Годинник пробив дев’яту, всі трохи заметушились і стривожились – вже стільки часу пройшло, а молодого нема. Гості молодого також запереживали, мама Павла несамовито набирала його номер. Вона їхала з дому, а він мав приїхати зі своєї квартири. Може, проспав? Треба було комусь бути з ним через ніч. Таня думала передзвонити йому, але мобільний був у сумці її матері.  Наче знаючи про це, мати дістала телефон і подала Тані.

 – Тобі повідомлення, – тихо сказала вона.

Повідомлення було від Коханого, під таким іменем він був записаний в адресній книзі. Таня натиснула на СМСку і завмерла.. "Вибач, Таню, що так скривдив тебе, але не можу зробити цього, не можу одружитися з тобою. Ще раз вибач. "

Букет білих добірних троянд випав з її рук, чисті як перший сніг пелюстки розсипались по сходах. Букет скотився вниз, підскакуючи на сходинках і завмер потріпаний у підніжжі біля ніг запрошених. Всі подивились вгору і завмерли: вона стояла сама як статуя між статуями мучеників, закривши долонями обличчя. Голова схилилась в сторону і вся її постава виказувала внутрішній пекельний біль.

Він зрадив її, він – єдиний, кому вона довіряла, кому розповіла про свою хворобу, на кого покладалась більше за матір. Життя втратило для неї сенс, життя обірвалось як струна в прекрасній скрипці, що грала чарівну мелодію життя і з пронизливим скрипом припинила існування казкової пісні. Вона клякла на коліна і простягла руки до Бога.

– Господи, чому ти мене так покарав? Чому дав тягар, ноша якого мені не під силу?

За мить впала на брудний асфальт. Мати та дружки кинулись піднімати, вона кричала і плакала, виривалася з їхніх рук, виривалася із плаття, що стало тепер для неї нестерпним, як рабські кайдани, рвала його на собі, перетворюючи на лахміття. Потім зірвала запонки з волосся та фату і стрімголов побігла геть, щоб ніхто її більше не бачив на цьому попелищі. Фата все літала, підхоплена вітром. Легкі повітряні потоки колисали її зі сторони в сторону. Життя скінчилось разом із цією СМСкою, а так хотілось, щоб це сталось не з нею, щоб це була помилка, сон.