Слава ЗСУ!

– Вибач, але без того нікуди, признаємось чесно – морозиво у вигляді фалоса вже студиться в морозилці – то твій шанс на останній мінет не для свого обранця.

– Ну ви й розбещені дівиці, а ззовні і не скажеш.

– Що природно – то не грішно.

– Відволіклись від роботи, ай-я-яй. Треба готуватись до поїздки з слабозрячими дітьми.

– Нехай цього разу без чудодійних місць, бо в Скиту Манявському вони так терли очі піском з пересохлих джерел, що зір не тільки покращився, але й погіршився.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Вечір. Наступний день – весільний. Все приготовлено. Костюм висить на андресолі. Ремінь, краватка, сорочка, мешти та запонки чекають свого торжественного виходу. Все прибрано і спокійно. Тихо кругом і той спокій зносить Павлові дах. Ліпше би був гамір і шум, купа справ і метушні, в цьому всьому він б забувся і не думав про вирішальний вчинок в житті. Відчував себе телям, яке ведуть на заріз. Не може цього зробити, але мусить. «А може, все ще зміниться, може, все налагодиться», – говорив йому один голос. «Та нічого не зміниться, все стане ше гіршим, і тоді вже точно ради не буде, будеш мучитись все життя, ще й можливо,  сам з дітьми залишишся. Кидай то все, поки не пізно», – відповідав інший голос. Перший тихо знову промовляв: «Усі ми недосконалі, і нема здорових людей, треба полюбити людину цілковито, а не лише кращу чи здорову частину, ти ще не знаєш, що з тобою буде, часто життя так обертається, що ті сильні стають слабкими і навпаки. Вона вірить тобі, вона прив’язана до тебе, і без тебе її життя обірветься. Ми відповідальні за тих, кого приручили». Хриплий голос відповідав: «Сходи в психушку і подивись, як там живеться пацієнтам, так буде і в тебе дома, міні-божевільня, ти з нею нікуди не виберешся, ти будеш жити в постійному страсі, ти будеш переживати за дітей, чи вони також не психічно хворі. Ти змушений будеш закинути улюблену роботу,  бо дома буде лазарет».

– Годі, – сказав Павло і стис обома руками голову. – Треба щось випити, притупити мозок.

Встав і пішов за коньяком, налив велике кухонне горнятко і залпом залив в себе. Хух, тепло розійшлося по горлянці і потім по шлунку, треба вийти надвір, провітритись. Надворі стояла тиша, ліхтарі теплими медовими плямами розріджували густину туману. Він  зупинився в задумі.

А якщо захоче прибити мене в якомусь з нападів, то ж чи не маю я права переживати за своє життя? Хіба лікарі не рекомендують психічнохворим утриматись від подружжя? Але з іншої сторони, що таке душевна хвороба? Хто наважиться взяти на себе обов’язки судді, що проведе межу між нормальним і ненормальним? І чи існує грань, що ділить світ на дві половини, що протиставляються одна одній? Хоча чи не по діях можна судити тих, хто належить до спільноти людства?  От колишні сусіди його бабусі також були легко помішані. Селяни до них нормально ставились, із високим рівнем толерантності та поваги до людської особи. Поки синок їхній не почав ганятися за Веронікою, дочкою голови сільради. Було це в закинутому колгоспному саду, йому щось зайшло в голову – і наче сказився. Вона зуміла вирватися від нього, а він біг за нею до самої хати. Тато Вероніки зловив синулю і закрив в пивниці, два дня не випускав, той їм всі закрутки перебив. Потім ще багато чого чудив, ніхто не міг йому зарадити, бо мав довідку, що він "тю-тю". А йому завтра одружуватись із "тю-тю". Від тих вагань та аргументів хотів рвати на собі одяг. Ні не можна стояти, бо думки загризуть зсередини.  Ноги несли його кудись, туман густішав і ставав подібним на цукрову  вату, голоси в голові, замість того, щоб замовкнути, ще більше сперечались – і все більше було чути лише другий, хриплий. Він хотів втекти від того всього і тікав в туман. Біг щосили, довго, хотів розчинитися в тому димі, щоб його не стало взагалі, ніби він ніколи і не родився.