Слава ЗСУ!

Враз її пальці заворушились, ніби виконували складну партію на фортеп’яно, і так само раптово зіжмакали постіль в кулаку. Вона привідкрила очі і побачила його обличчя. Він, нахилений над нею, пристально дивився.

– Аааааа, – викрикнула вона, розворушуючи криком всіх хворих в палаті.

Одразу почулись якісь зітхання, стогони і за мить затихли.

-Я завжди знала, що хвора і ти – примара – завжди була підтвердженням цього, – сказала вона вже пошепки. – Ти – химера, ти – моя хвороба, без тебе я була б здоровою, засіпалась вона в агресивній конвульсії. Що ти від мене хочеш? Паски врізались в тіло, коли вона сіпалась.

– Я не химера, я справжній. Я колишній монах, але не міг пройти сюди без ряси, тому і вдягнув її. Можеш доторкнутися до мене, – підставив свою руку ближче до її.  –Спробуй, не бійся.

Таня засіпалась в конвульсіях сильніше і намагалась видертись, втекти від нього.

– Не бійся, доторкнись, – повторював його мирний голос.

Вона недовірливо доторкнулась до нього і одразу відсмикнула пальця.

–  І все одно не вірю, це лише я тебе бачу та чую, це моя хвора психіка дає мозку сигнали. Тебе нема, зникни, залиш мене. Досить з мене кров пити. Я вже і так натерпілась, чого ви всі мене мучите, чого ви мучите мене?!

– Я прийшов допомогти тобі, а не мучити.

– Медсестра, медсестра, – закричала вона.

За мить прибігла вже інша, огрядна медсестра із великими риб’ячими губами та такими ж випученими очима, ніби її щойно хтось вхопив за копчик, і одразу накинулась на Вінсента.

– Що ви тут робите, хто вам дозволив? У вас є якийсь пропуск на відвідини хворої?

– Я священик, – заспокійливо промовив Вінсент. – Мене попросили батьки хворої єлеопомазати її і, якщо це можливо, посповідати. Ви ж самі знаєте, в якому вона стані, ще й спроба суїциду. То довго не займе, ви ж не проти, правда?

– У нас строгий режим, – відповіла вона вже тихше, –  і відвідувачів не допускаємо взагалі, прошу вийти.

– Нехай побуде, – озвалась Таня, – нехай кілька хвилин побуде.

– Ну добре, – після секундного вагання згодилася медсестра. – Даю вам кілька хвилин, але не більше.

І після цього вийшла неквапом.

– То ти дійсно справжній, якщо вона з тобою говорила – неймовірно. Значить, значить, – задумалась вона, – я і не була хворою, а лише себе накручувала і шукала симптоми для підтвердження надуманої хвороби? Значить, ніяких видінь в мене і не було, і в мене була цілком адекватна реакція на події?

– Чесно кажучи, не розумію про які видіння ти говориш, – спантеличено сказав він.

– Та про тебе я говорю, ти – моє видіння.

– Та ніяке я не видіння, я ще раніше хотів поспілкуватись з тобою, ну і можливо, допомогти в "Доброму ділі", але не міг того явно робити, бо був священиком в закритому монастирі і не мав права виходити за його межі. Тому так потайки, щоб мене ніхто не помітив, прокрадався увечері і все ніяк не міг наважитись підійти до тебе, за винятком того разу, коли зустрів біля будинку, ну а ти і так втекла. Я і сам благодійністю займаюсь, у всі сиротинці їздив,  і в Букові був, коли ви приїжджали. Їхній місцевий священик щось неохоче ховав померлих, тому я зголосився допомогти, наш монастир – зовсім близько від інтернату.

– А, тепер зрозуміло, чому я тебе бачила, коли ми від’їжджали.

– Був я також біля церкви Юра, коли то все сталось, і біг за тобою, потім зняв з петлі, ти ще на мене хотіла з ножом накинутись, пам’ятаєш?

Тані вкрай неприємно було згадувати ті моменти, і тому вона відвернулась і нічого не відповідала. З очей котились великі сльозинки-горошинки.