Слава ЗСУ!

–То мені вийти?

– Ні, можете і тут посидіти, нічого конфіденційного. Виписали йому нові припарати, хочу переконатись, чи вони подіяли.

Вінсент вирішив залишитись. За мить увійшов чоловік середніх літ у смугастому халаті.

– Сідайте, пане Степан. Як почуваєтесь?

– Дякую, аби не гірше.

– З колегами по палаті не конфліктуєте?

– Я сам по собі і вони на своїй хвилі, ніхто нікого не чіпає.

– Хтось провідує вас?

– Сестра була, більше ніхто.

– Добре. А тепер, Степане, скажіть нам, який сьогодні день тижня.

Пройшла хвилина, але чоловік мовчав. Ще через хвилину він сказав

– Не пам’ятаю.

– А число?

– Також не пам’ятаю.

– А місяць, рік?

– Не знаю...

– Не переживайте, нічого страшного, ну, призабули трохи, з лікарняним режимом і не таке з голови може вилетіти. Повертайтесь в палату, медбрат вас проведе.

Обоє неквапно вийшли.

– Що ви про це думаєте? – звернувся лікар до Вінсента.

– Я не лікар, що я можу думати. Ну не пам’ятає чоловік головного, щось з мозком не те.

– Сифіліс з’їв його мозок, точніше деякі його частини. Але найгірше, що ми не можемо відслідкувати, звідки він його підчепив. З того, що ми знаємо, Степан все життя жив із своєю сестрою, ніде не шлявся, в компаніях не дебоширив, випадкової близькості також не практикував. Потім став дивакуватий, перейшов жити в сарай біля будинку. Ну і вже тоді сестра звернулась до нас про допомогу.

– Всяке в житті буває. А  що за справа, про яку ви хотіли поговорити?

– Як я вже раніше згадував, моя жінка керувала навчальним закладом, який славився у Львові своєю прогресивною освітою, хорошими педагогами і якісними знаннями. Тепер він і надалі існує, але рівень вже не той. Колектив педагогічний розбігся, приміщення в центрі забрали, фінансування нема... Так от, мій син вчився ще в тому старому ліцеї, він зараз має свій бізнес – швейну фабрику, точніше кілька. Шиють одяг для закордонного замовника, Томмі Гілфогер, Едді Бауер, та інші знаменні бренди. Грошей у нього вдосталь і він не належить до тих миршавих багатіїв, що собі золоті унітази ставлять та на дорогущих автівках гасають. Ми його добре виховували, в християнських цінностях. Тому стремління в нього вищі від отих, що я згадував, на унітазах. І хоче він стару школу відродити, старий ліцей.

– Починання хороше, ви, мабуть, ним дуже гордитесь?

– Буду гордитись, коли він справу зробить, а поки що то тільки балачки.

– А в чому моя роль полягає? – з цікавістю запитав Вінсент.

– Розумієте отче, школа має бути зовсім не проста,  а особлива, з новою системою навчання, з новим педагогічним підходом, методиками. А в нас тут в Україні все пострадянське, енциклопедичне. Знання тільки щоб накопичувати, віршики напам’ять вчити і дати зазубрювати – ось і вся педагогіка. Я не сперечаючь, може, колись і були потужні педагоги. Такі, що й мене вчили. То для своєї епохи вони були прогресивними і цікавими, а за стільки років педагогіка сильно пішла вперед, як і медицина, математика, архітектура, а  в нас застій, змін жодних. Мій друг нещодавно приїжджав з Відня, професор Васильський, він там цілий науково-дослідний інститут очолює, розказував, як кардіологія змінилась за останні десять років, так і за сто років не мінялась, як за останні десять, все роботизовано, цифрові технології в медицині, ех, що тут говорити. Думаю, що в педагогіці ми також відстали. Так от, син технічну сторону може організувати, приміщення, дозволи, апаратуру, спеціалізовані класи, а педагогічний процес – ні, і керівника для школи не може знайти. Вакансія є, охочі є, а гідних – нема. Може, ви б з ним поговорили? Я знаю, що кожен єзуїт – на вагу золота, ви за кількістю не женетеся, а тільки за якістю. І шкіл у вас по цілому світу огого скільки, коледжів, університетів. Може ви б взялись за ту справу?