знайди книгу для душі...
–То мені вийти?
– Ні, можете і тут посидіти, нічого конфіденційного. Виписали йому нові припарати, хочу переконатись, чи вони подіяли.
Вінсент вирішив залишитись. За мить увійшов чоловік середніх літ у смугастому халаті.
– Сідайте, пане Степан. Як почуваєтесь?
– Дякую, аби не гірше.
– З колегами по палаті не конфліктуєте?
– Я сам по собі і вони на своїй хвилі, ніхто нікого не чіпає.
– Хтось провідує вас?
– Сестра була, більше ніхто.
– Добре. А тепер, Степане, скажіть нам, який сьогодні день тижня.
Пройшла хвилина, але чоловік мовчав. Ще через хвилину він сказав
– Не пам’ятаю.
– А число?
– Також не пам’ятаю.
– А місяць, рік?
– Не знаю...
– Не переживайте, нічого страшного, ну, призабули трохи, з лікарняним режимом і не таке з голови може вилетіти. Повертайтесь в палату, медбрат вас проведе.
Обоє неквапно вийшли.
– Що ви про це думаєте? – звернувся лікар до Вінсента.
– Я не лікар, що я можу думати. Ну не пам’ятає чоловік головного, щось з мозком не те.
– Сифіліс з’їв його мозок, точніше деякі його частини. Але найгірше, що ми не можемо відслідкувати, звідки він його підчепив. З того, що ми знаємо, Степан все життя жив із своєю сестрою, ніде не шлявся, в компаніях не дебоширив, випадкової близькості також не практикував. Потім став дивакуватий, перейшов жити в сарай біля будинку. Ну і вже тоді сестра звернулась до нас про допомогу.
– Всяке в житті буває. А що за справа, про яку ви хотіли поговорити?
– Як я вже раніше згадував, моя жінка керувала навчальним закладом, який славився у Львові своєю прогресивною освітою, хорошими педагогами і якісними знаннями. Тепер він і надалі існує, але рівень вже не той. Колектив педагогічний розбігся, приміщення в центрі забрали, фінансування нема... Так от, мій син вчився ще в тому старому ліцеї, він зараз має свій бізнес – швейну фабрику, точніше кілька. Шиють одяг для закордонного замовника, Томмі Гілфогер, Едді Бауер, та інші знаменні бренди. Грошей у нього вдосталь і він не належить до тих миршавих багатіїв, що собі золоті унітази ставлять та на дорогущих автівках гасають. Ми його добре виховували, в християнських цінностях. Тому стремління в нього вищі від отих, що я згадував, на унітазах. І хоче він стару школу відродити, старий ліцей.
– Починання хороше, ви, мабуть, ним дуже гордитесь?
– Буду гордитись, коли він справу зробить, а поки що то тільки балачки.
– А в чому моя роль полягає? – з цікавістю запитав Вінсент.
– Розумієте отче, школа має бути зовсім не проста, а особлива, з новою системою навчання, з новим педагогічним підходом, методиками. А в нас тут в Україні все пострадянське, енциклопедичне. Знання тільки щоб накопичувати, віршики напам’ять вчити і дати зазубрювати – ось і вся педагогіка. Я не сперечаючь, може, колись і були потужні педагоги. Такі, що й мене вчили. То для своєї епохи вони були прогресивними і цікавими, а за стільки років педагогіка сильно пішла вперед, як і медицина, математика, архітектура, а в нас застій, змін жодних. Мій друг нещодавно приїжджав з Відня, професор Васильський, він там цілий науково-дослідний інститут очолює, розказував, як кардіологія змінилась за останні десять років, так і за сто років не мінялась, як за останні десять, все роботизовано, цифрові технології в медицині, ех, що тут говорити. Думаю, що в педагогіці ми також відстали. Так от, син технічну сторону може організувати, приміщення, дозволи, апаратуру, спеціалізовані класи, а педагогічний процес – ні, і керівника для школи не може знайти. Вакансія є, охочі є, а гідних – нема. Може, ви б з ним поговорили? Я знаю, що кожен єзуїт – на вагу золота, ви за кількістю не женетеся, а тільки за якістю. І шкіл у вас по цілому світу огого скільки, коледжів, університетів. Може ви б взялись за ту справу?