Слава ЗСУ!

– Ну ви мене так несподівано заскочили... зніяковів Вінсент. А звідки ви знаєте, що я підійду?

– Та не знаю я, але пропоную пройти співбесіду, ну звичайно, не таку формальну як всі інши кандидати проходили, а зібрались би в мене за столом, жінка вечерю б зготувала, порозмовляли б собі. То має бути дуже ефективна школа і якщо все піде добре, то й ціла мережа шкіл. Мій син такий – на чомусь одному не зупиняється, все щоб розширюватись.

– Взагалі-то можна було б і зустрітись. Я звичайно, нічого не гарантую, але з приємними людьми не відмовлюсь побесідувати за смачною вечерею.

– Ну славненько, дякую, що погодились. А то ми так переживаємо, що справа може не піти, жінка особливо переживає – стільки років посвятила тій школі. Треба відродити стару справу, ще й новий дух в неї вдихнути.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

Наступного дня Вінсент із картою в руках шукав гору Синоп.

«От ідіот, нашо я погодився на таку маніпуляцію, ще більше її зажену в хворобу. Це просто якась маячня, а я підтримую марення, ходжу тут, по горбах. Але добре, що тепер слухатиметься мене, хоч трохи ваги набере, а то зовсім змарніла, засохла, як квітка без води, щоки позападали – боляче дивитись. О, здається це вона», – подумав він підвівши голову на гору. Селяни добре підказали, хоча й два кілометри дальше йшов. У Карпатах завжди відстані умовними видаються "за тим горбиком, метрів з п’ятсот", а насправі  – два і більше кілометри. Тепер треба викарабкатись, і подорозі лопату не загубити.

На вершині  віяв сильний вітер, що пробирав пронизливим холодом навіть крізь одяг. Рослинність змінилась на скупі кущики двадцять сантиметрів заввишки і жилисту траву, що різала навіть шкіряне взуття. Купинисті кущики нагадували якихось химерних зелених звірят, що пасуться собі – чи то овечок, чи зайців. А при пориві вітру вони наче переходили в інше місце. Від того таки вітру трава хиталась, наче її чесав невидимий гігантський гребінь – то лягала по землі, наче кіт у засідці, то настовбичувалась. Вінсент від виснажливого карабкання втомився і присів на кам’яний виступ. Із подряпини на долоні виступила крапля крові. Вона росла і ставала все опуклішою. Не втримавши внутрішнього напруження, розтанула у лінії життя, що наче ріка Ніл відділила великий палець від решти. Вінсент розглядав свої пронизані нитками долоні. Лінії нагадали йому дерева, бо від товстої лінії розходились менші розгалуження, наче гілки від стовбура, а від них – іще менші. Чому візерунок на долонях нагадує систему річок, а вони так схожі на дерева? Може, в них є щось спільного? За час роздумів подряпина присохла і приємно пекла. Тепло розходилось колами ніби пульсуючи. Біль синхронізувався з ритмом серця.

– І де тут центр гори? – роззираючись запитав сам себе вголос. Йому сподобалось, що словесний відгомін котився згори вниз, наче плоский камінець, кинутий під кутом у воду, стрибав і плескав ледь торкаючись кущів. Сказав ще раз і затих, пильно наслухаючи.

За мить погляд впав на вм’ятину, на якій не росла трава. Слідів багаття також не було видно.

– Що б то могло таке коло зробити? – зацікавлено обійшов його, випробовуючи землю, встромляючи то там, то сям лопату. Потім взяв мотузок і натягнув від одного краю гори до другого – половина сходилась рівно на цій вм’ятині. Цікавий збіг. Отож, тут і будемо копати. Його муляло нестерпне бажання подивитись, що на листку написала Таня. Однаково якась маячня, але цікаво, що вона могли написати не дивлячись. Та ж не може він отак взяти і закопати на двометрову глибину і навіть не глянути. І звідки Таня знає про цю гору? Питань поставало все більше і більше. За дві години роботи лопата незалежно від роботи мозку копала і відгортала землю. У людини є органи, якими вона керує і є такі, що працюють незалежно від команд господаря, наприклад, серце. Лопата стала продовженням рук і працювала подібно серцю – в абсолютно автономному режимі. Вниз-вгору, справа-вліво, голова літала деінде. Раптом лопата напоролась на щось тверде, незвичний звук збив колисковий ритм і повернув голову до решти тіла. Вінсент почав розчищати і пальцями нащупав тверду породу.