Слава ЗСУ!

– Я мушу подумати, але все звучить досить привабливо, особливо перспектива розвитку і створення цілої мережі шкіл. Перспективна справа і водночас благородна, на майбутнє спрямована.

– І ми так думаємо, що з тих грошей пачками і всіляких дорогих забавок? Треба щось для майбутнього зробити, а діти – то майбутнє, вони залишаться після нас і, можливо, зроблять світ кращим.

– Можливо, – сказав Владислав, піднісши виделку вгору.

– Тоді поговоримо через тиждень?

– Так, чекатиму вас.

– Ще на мить, можна вас сам на сам? – стишеним голосом промовив Владислав.

– Звісно.

– Заходьте в мій кабінет.

– Щось трапилось?

– Справа таки досить делікатна і я просив би абсолютної конфіденційності.

– Можете мені довіряти в цьому, я тримаю в таємниці тисячі сповідей.

– Якщо б можна було ваше слово.

– Слово честі, –  сказав він, поклавши руку на серце.

– Ваша і водночас моя підопічна, Таня Засідач потрапила в таке цікаве становище… – тягнув він.

Нагадав Вінсентові пихтячий паровоз, що підходить до перону.

На чолі виступив піт, він присів.

– Бідна дитина, так настраждалась у житті, стільки пережила і тут ще зверху додалося, – сховав у долонях обличчя. Може, вам і не казати?

Вінсент, очікуючи чогось страшного, налаштовував себе на найгірше. І знав, що найгірше таки може трапитись, бо те, що вважав дном своїх мук, було лиш поверхнею. Спочатку думав, що її одруження стане завершальною крапкою цієї епопеї, потім, коли побачив її під колесами автівки, потім, коли вона висіла в зашморгу, і то ще не був кінець. Особиста кульмінація мала наступити, коли вона зібралась накинутись на нього з ножем... Ото було б найкраще, його особиста смерть, фізична, із ножем між ребрами. Тоді б скінчились обламані сподівання та незграбні залицяння. Скінчилось би все розчиненням у матерії світу.

–Я вас уважно слухаю.

– Таня вагітна, – виразно вимовив лікар.

Вінсент присів на інше крісло. За цей короткий час багато прийняв та змінив в житті, але цього зовсім не очікував. Обоє мовчали як риби. Скільки ще ударів нанесе йому фатальна жінкаТаня?

– Повторіть ще раз, можливо мені причулось.

– Ми чекали підходячого моменту, щоб сказати, боялись ускладнень, вона і так не в собі. От вирішили колективно, що вам вдасться найкраще. Тягнули до останнього, але дальше це неможливо зберігати в таємниці від неї.

– Добре, я подумаю, як їй сказати. Дякую, що вибрали мене.

– Ми довіряємо вам.

– І за довіру дякую.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Софія крутилася на кухні дзигою, справно маневруючи між чайником, що закипав, та тостером, що от-от мав вистрелити двома хлібними смужками. Ну все точно, як у житті, де все сире і холодне спершу нагрівається, потім закипає і врешті вистрілює. Ну і після вистрілу –  дві смужки, це також актуально, подумала вона, гладячи себе по животі.

– Цього разу  пронесло. Але могла трапитись і халепа.

Підхопила два великих горнятка і понесла в вітальню.

– Друже, вставай, час прокидатись, – потрусила вона свого компаньона за плече. Почулось мукання подібне тому, що видають корови відлучені від свої телят.

 – Що ти так жалісно мукаєш там в куточку, вилазь швидше.

– Ммммм... ммммм...Чого ти мене з самого ранку му-ууу-чиш? Хіба не можна ще трохи повалятись? Весь світ спить, а ти вже товчешся.

– Весь світ вже давно на роботі працює, всі вже повставали, крім тебе, от подивись, який ясний день надворі, – сказала, розсуваючи штори. – Комбайнери в полі жнуть, доярки цідять молоко, інженери зводять мости, лелеки будують гнізда, а ти дрихнеш як суслік.