Слава ЗСУ!

Робб підвівся з місця і тицьнув у бік коротуна мечем.

— Я сиджу тут за князя, поки немає моїх батька та матері, Ланістере. Я тобі не хлопчик.

— Якщо ви тут за князя, то мали б шанувати княжі звичаї, — відповів коротун, не зважаючи на вістря меча, що дивилося йому в обличчя. — Здається, вся батьківська шляхетність перейшла тільки до вашого брата-байстрюка.

— Джона, — видихнув Бран з Ходорових рук.

Карлик обернувся до нього.

— Тож це правда. Малий вижив. Ледве віриться. Вас, Старків, важко вбити.

— Вам, Ланістерам, краще цього не забувати, — відповів Робб, опускаючи меча. — Ходоре, неси мого брата сюди.

— Ходор, — відповів Ходор, потрусив уперед з посмішкою і посадив Брана на престол Старків, де сиділи усі князі Зимосічі, ще відколи величалися королями Півночі. Престол був вирубаний з холодного каменю, вичовганого незліченними сідницями; з кінців важких поручнів вишкірялися різьблені голови лютововків. Бран ухопився за них, коли сідав, бо немічні ноги хилиталися унизу, не даючи опори. На великому престолі він почувався мало не немовлям.

Робб поклав руку йому на плече.

— Ви казали, що маєте справу до Брана. Ось вам Бран, Ланістере.

Бран почувався незатишно перед очима Тиріона Ланістера. Одне око було чорне, інше зелене. Обидва дивилися на нього, вивчали, зважували.

— Я чув, ти колись дуже добре лазив стінами, — вимовив нарешті маленький чоловічок. — Скажи-но, як тобі трапилося впасти того дня?

— Я нізащо… — відповів Бран уперто. Він ніколи не падав, ніколи, нізащо, ніколи…

— Дитина не пам’ятає нічого ані про падіння, ані про підйом, який до нього призвів, — м’яко пояснив маестер Лювин.

— Як цікаво, — зазначив Тиріон Ланістер.

— То не ваша справа — допитувати мого брата, Ланістере, — різко кинув Робб. — Кажіть, що маєте, і забирайтеся.

— Я маю для тебе подарунок, — мовив карлик до Брана. — Ти любиш їздити верхи, хлопче?

Маестер Лювин ступив наперед.

— Пане добродію, дитина більше не володіє ногами і не зможе втриматися на коні.

— Дурниці, — заперечив Ланістер. — З належним сідлом на належному коні їздити зможе й каліка.

Слово різануло Брана, як ніж по серці. Він відчув, як на очі накочуються сльози.

— Я не каліка!

— Тоді я не карлик, — глузливо скривив рота карлик. — Ото батько зрадіють новині.

Грейджой зареготав.

— Якого роду сідло і коня ви пропонуєте? — запитав маестер Лювин.

— Кінь має бути розумним, — відповів Ланістер. — Хлопець не може керувати ним ногами, тому треба пристосувати коня до вершника, навчити слухатися поводу, голосу. Я б узяв невиїждженого однолітка, якого не треба перевчати зі старої науки.

Карлик витяг з череса сувій паперу.

— Віддайте оце вашому лимареві. Для доброго майстра робота не тяжка.

Маестер Лювин узяв сувій з карликових рук, цікавістю нагадуючи малу сіру білку. Розгорнув, передивився.

— Зрозуміло. Чудово змальовано, пане мій. Так-так, цілком слушно. Я мав би й сам дотумкати.

— Мені про таке міркується легше, маестре. Це сідло вельми нагадує моє власне.

— Я й справді зможу їздити верхи? — запитав Бран. Він хотів вірити, але боявся. Може, йому знову брехали. Он гайворон же обіцяв, що він зможе літати.

— Зможеш, — ствердно відповів карлик. — І присягаюся тобі, хлопче, на спині в коня ти нікому не поступишся зростом.

В Робба Старка на обличчі з’явився подив.

— Що це за витівки, Ланістере? Що вам до Брана? З якого дива ви забажали йому допомогти?

— Ваш брат Джон прохав мене про допомогу. А ще я плекаю сердешну схильність до калік, байстрюків і поламаних речей.

Тиріон Ланістер поклав долоню на серце і вишкірився у посмішці.

Раптом двері надвір рвучко прочинилися. До палати увірвався промінь сонячного світла, а тоді задиханий Рікон. Слідом бігли лютововки. Хлопчик зупинився коло дверей, вирячивши очі, але вовки ринули далі. Вони завиділи Ланістера, а може, винюхали його. Літо загарчав першим, а Сірий Вітер підхопив. Звірі почали підкрадатися до карлика — один справа, другий зліва.

— Вовкам не до вподоби те, чим тхне від Ланістерів, — зазначив Теон Грейджой.

— Тож, мабуть, мені час відкланятися, — погодився Тиріон. Він ступив крок назад… і з тіні позаду нього з гарчанням виник Кудлай. Ланістер смикнувся геть, і тут з іншого боку налетів Літо. Карлик хитнувся убік на непевних ногах, а Сірий Вітер ухопив його за руку, видираючи з рукава клапоть тканини.

— Ні! — закричав Бран з панського місця, а ланістерівські пахолки сягнули по зброю. — Літо, сюди. Літо, до мене!