Слава ЗСУ!

Лютововк почув голос, зиркнув на Брана, тоді знову на Ланістера. Він відповз назад, геть від коротуна, і всівся коло звисаючих Бранових ніг.

Робб, який до цієї миті аж дихати забувся, скрикнув і покликав:

— Гей, Сірий Вітре!

Його лютововк спритно та мовчки перебіг до хазяїна. Біля коротуна залишився один тільки Кудлай. Палаючи зеленими очима, він продовжував гарчати на карлика.

— Ріконе, поклич-но його! — гукнув Бран до меншого брата.

Рікон нарешті отямився і загукав:

— Додому, Кудлаю, до мене!

Чорний вовк ще раз гарикнув на Ланістера і відбіг до Рікона, який міцно вхопив улюбленця за шию.

Тиріон Ланістер розмотав шалика, витер лоба і мовив приглушено:

— Як цікаво.

— Ви здорові, пане? — запитав один з його пахолків, не випускаючи з руки меча і боязко глипаючи на лютововків.

— Рукава розірвано, і штани чомусь змокли, та ніщо інше, окрім гідності, не постраждало.

Навіть Робб, здавалося, нажахався.

— Вовки… не знаю, чого це вони…

— Напевне, вирішили, що їм подали мене на обід. — Ланістер дерев’яно вклонився Бранові. — Дякую, що відкликали вовків, паничу. Запевняю, я б їм зовсім не смакував. А тепер вже нам остаточно час відкланятися.

— Хвильку, пане мій, — мовив маестер Лювин. Він підсунувся до Робба, і вони зашепотілися разом. Бран спробував підслухати, але не розчув.

Нарешті Робб Старк рішуче вклав меча до піхв.

— Я… мабуть, я вчинив нерозважливо, — мовив він. — Ви зробили Бранові шляхетну послугу, тож…

Робб чинив відчайдушне насильство над собою.

— Якщо забажаєте, гостинність Зимосічі до ваших послуг, пане Ланістере.

— Збав мене від нещирої привітності, хлопче. Погодьмося, що ти не любиш мене й не хочеш приймати у своєму замку. Я бачив заїзд за твоїм муром, у зимівнику. Там мені знайдеться якесь ліжко, і ми обоє спатимемо спокійніше. А може, за кілька мідяків нагодиться й гарненьке дівча, аби постіль зігріти.

Далі він звернувся до одного з чорних братів, згорбленого старого з кудлатою бородою.

— Йорене, ми рушаємо на південь зі світанком. Знайдеш нас на дорозі, не проминеш.

На цьому він обернувся і пошкутильгав на коротких ногах геть із палати, через двері повз Рікона. Пахолки вийшли слідом.

Четверо братчиків Нічної Варти лишилися. Робб звернувся до них якось непевно:

— Вам наготували кімнати. Ви матимете вдосталь гарячої води, аби змити дорожній пил. Сподіваюся, ви вшануєте наш стіл сьогодні за вечерею.

Він вимовляв усе це так незграбно, що навіть Бран помітив: слова були вивчені, а не йшли від серця. Та чорні братчики однак подякували господареві за гостинність.

Ходор поніс Брана до ліжка; сходами башти за ними трусив Літо. Стара Мамка заснула у кріслі. Ходор мовив: «Ходор», підняв свою прабабусю на руки й виніс геть під її похропування. Тим часом Бран лежав і думав. Робб пообіцяв, що він зможе побалакати з Нічною Вартою на вечірній учті у трапезній палаті.

— Літо, — покликав він. Вовк миттю скочив на ліжко. Бран обійняв його так міцно, що відчув гарячий подих на щоці.

— Тепер я зможу їздити верхи, — прошепотів він до друга. — Ми скоро полюватимемо у лісах, от побачиш.

Через деякий час він заснув.

Уві сні він знову дерся стінами на стародавню вежу без вікон, втискаючи пальці поміж почорнілих каменів, шкрябаючи ногами у пошуках опори. Він ліз вище й вище, крізь хмари у нічне небо, але вежа усе громадилася над ним згори. Коли він спинився, аби глянути униз, то голова йому запаморочилася, а пальці почали ковзати. Бран скрикнув і вчепився з усієї сили, рятуючи життя. Земля виднілася за тисячу верст унизу, а літати він не вмів. Він не міг летіти, не міг! Бран почекав, поки серце припинить калататися, а подих відновиться, і поліз догори знову. Іншого шляху, окрім як нагору, не було. Далеко над собою він, здається, побачив обриси химер на тлі величезного блідого місяця. Руки йому скніли й боліли, та зупинятися він не посмів, а навпаки, примусив себе лізти швидше. Химери спостерігали за його підйомом, жевріючи очима, немов червоним гарячим вугіллям у жарівниці. Колись вони, можливо, були левами, та зараз стали покручені й неоковирні. Бран чув, як вони шепочуть один до одного тихими страшними кам’яними голосами. Він не повинен слухати, сказав він собі, не повинен. Йому безпечно, поки він не слухає. Але коли химери вивільнилися з каменю і полізли стіною вежі туди, де чіплявся Бран, він зрозумів, що безпеки йому не судилося.

— Я нічого не чув, — плакав він, поки ті лізли до нього, — нічого не чув, не чув…

Він прокинувся зненацька, хапаючи повітря, оточений темрявою, і побачив над собою велику тінь.