Слава ЗСУ!

Життя у замку Чорному йшло своїм ладом: вранці навчалися бою у дворі, по обіді працювали. Чорні брати ставили новачків до найрізноманітнішої праці, аби взнати, до чого вони мають ліпший хист. Найбільше Джон уподобав ті нечасті пообідні години, коли його висилали разом з Привидом по дичину для воєводиного столу. Та на кожен день полювання припадав тузінь днів у зброярні Донала Нойє, де він крутив гострило, поки однорукий коваль нагострював сокири, або ж качав міха, щоб Нойє викував нового меча. Бувало також, що він бігав зі звістками, стояв на варті, вигрібав гній зі стаєнь, чіпляв пір’я до стріл, допомагав маестрові Аемону з круками чи Бовенові Маршу з обліком запасів у коморах.

Того полудня вартмайстер надіслав його до підйомної кліті з чотирма діжками свіжоколотого каменю, аби розкидати його заледенілими доріжками нагорі Стіни. То була самотня й нудотна праця, навіть у супроводі Привида. Але Джон не комизився. Ясного дня згори Стіни можна було побачити половину світу, а повітря там завжди було холодне і підбадьорливе. Нагорі він міг подумати.

Раптом він зрозумів, що думає про Семвела Тарлі… і що дивно, про Тиріона Ланістера. Цікаво, що Тиріон сказав би про товстуна. «Більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, аніж визнають її», казав йому карлик, шкірячи зуби. На світі жило повно боягузів, які прикидалися хвацькими зухами; визнати ж власне боягузтво так, як Семвел Тарлі — то вимагало своєрідної мужності.

З-за побитого плеча робота просувалася повільно. Тільки надвечір Джон закінчив розкидати камінь. Він затримався нагорі, аби подивитися на захід сонця, що забарвлював небо кров’ю. Нарешті, як сутінки вже насувалися на північ, Джон вкотив порожні діжки у кліть і дав знати коловоротникам, щоб його спускали.

Вечеря вже майже скінчилася, коли вони з Привидом зайшли до трапезної. Купка чорних братчиків кидала кості коло вогню за кухлем гарячого вина. Його друзі повсідалися на лаві, наближчій до західної стіни, і реготали з якоїсь оповідки Пипа. Малий вухань вродився у ватазі мартоплясів і був справним брехуном на сто різних голосів. Свої побрехеньки він не розповідав, а переживав, граючи в них за всіх дійових осіб: зараз короля, через хвилину — свинаря. Перекидаючись на служницю з шинку або красну діву-принцесу, він голосив тонко й пискляво, аж друзі заливалися безпорадними слізьми сміху; коли ж зображував євнухів, то в нього незмінно й достеменно виходив пан Алісер Терен. Джон плекав до Пипових вибриків не меншу любов, аніж інші хлопці… та все ж цього вечора відвернувся і пішов до кінця лави, де сидів самотній Семвел Тарлі, якнайдалі від них.

Він закінчував останній шматочок пирога зі свининою, якого кухарі подали на вечерю, коли Джон всівся навпроти через стіл. Товстунові очі розширилися, коли він побачив Привида.

— Це в тебе вовк?!

— Лютововк, — відказав Джон. — Його звуть Привид. Лютововк є знаком дому мого батька.

— А мого — крокуючий мисливець, — зазначив Семвел Тарлі.

— Ти полюбляєш полювати?

Товстун здригнувся.

— Ненавиджу.

Здавалося, він зараз пустить сльозу.

— Що таке цього разу? — запитав Джон. — Чого ти завжди такий наполоханий?

Сем подивився на недогризок пирога і мляво похитав головою, злякано змовчавши. Тим часом трапезною загримів регіт. Джон почув, як Пип щось пищить тоненьким голосочком. Він різко підвівся.

— Вийдемо-но звідси.

Кругле опасисте обличчя піднялося до нього з підозріливим виразом.

— Чого? Що ми робитимемо назовні?

— Побалакаємо, — відповів Джон. — Ти колись бачив Стіну?

— Я товстий, а не сліпий, — відказав Семвел Тарлі. — Ясна річ, бачив. Вона у сто сажнів заввишки.

Усе ж він підвівся, загорнувся у підбиту хутром опанчу та пішов за Джоном геть із трапезної — все ще сторожкий, неначе підозрював, що в ночі на нього чекає якийсь жорстокий жарт. Привид чалапав поруч.

— Я й не гадав, що тут буде отак, — зізнався Сем, поки вони йшли, паруючи з рота у холодному повітрі. Приноровлюючись до кроку Джона, він уже засапався. — Усі будівлі обвалюються, а ще тут так… так…

— Холодно?

Ввечері приморозило, і Джон чув хрумтіння сірої трави під чоботями.

Сем тоскно кивнув.

— Ненавиджу холод, — мовив він. — Минулої ночі я раптом прокинувся у темряві. Вогонь згас, і я подумав, що до ранку змерзну на смерть.

— Там, звідки ти, мабуть, тепліше.

— Та я до минулого місяця снігу ніколи не бачив. Ми саме перетинали поля курганів — ну, я і провідники, яких зі мною послали батько — як почало сипатися отеє біле, неначе тихий дощ. Спершу я подумав: ой, як гарно, мов пір’ячко з неба летить. А воно усе падало, поки мене не проморозило до кісток. В провідників ціла кірка снігу на бородах намерзла, а ще більше лежало на плечах. А сніг усе падав. Я боявся, він ніколи не скінчиться.