Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Гра престолів

Джон посміхнувся. Перед ними стояла Стіна, блідо-примарно виблискуючи у світлі півмісяця. На небі над головою ясно й різко сяяли зорі.

— Чи не пошлють мене отуди, нагору? — запитав Сем. Коли він побачив довжелезні дерев’яні сходи, то скис обличчям, як старе молоко. — Та я помру, якщо доведеться туди лізти.

— Є кліть з підоймою, — мовив Джон, вказуючи рукою. — Можна поїхати в ній.

Семвел Тарлі шморгнув носом.

— Мені лячно на висоті.

То вже було занадто. Джон аж скривився недовірливо.

— Та ти що, боїшся усього на світі?! — вигукнув він. — Нічого не розумію. Якщо ти справді такий боягуз, то що забув у Нічній Варті? Нащо було пхатися аж на Стіну?

Семвел Тарлі кинув на нього довгий сумний погляд, а тоді його кругле обличчя наче зіщулилося і поменшало. Він сів на приморожену землю і заплакав, відчайдушно схлипуючи і здригаючись усім тілом. Джон Сніговій міг тільки стояти й дивитися. Плач, здавалося, ніколи не скінчиться, як той снігопад на полях курганів.

Як виявилося, один тільки Привид знав, що робити. Тихо, наче тінь, білий лютововк підібрався до Семвела Тарлі й узявся визбирувати язиком сльози з його обличчя. Товстун скрикнув, здригнувся… і через якусь мить його схлипування перетворилося на сміх.

Джон Сніговій зареготав разом з ним. Потім вони сиділи на морозній землі, загорнувшись у опанчі та стиснувши Привида між собою. Джон розповів, як вони з Роббом знайшли тільки-но народжених цуценят у пізньому літньому снігу. Коли ж то сталося? Мало не тисячу років тому, принаймні так йому здалося. А тоді Джон потроху став розповідати про Зимосіч.

— Інколи я бачу замок уві сні, — казав він. — Блукаю довгими порожніми палатами. Мій голос лунає усюди, та ніхто не відповідає. Я прискорюю крок, відчиняю двері, вигукую імена. Я навіть не знаю, кого шукаю. Частіше за все батька, але буває, що Робба, меншу сестру Ар’ю або ж дядька.

Згадка про Бенджена Старка засмутила його: дядько досі не знайшовся. Старий Ведмідь вислав по нього розвідників. Два загони водив пан Яремія Рикер, а з Тіньової Вежі вирушив Кворин Піврукий, але вони нічого не знайшли, окрім кількох зарубок на деревах, що ними дядько позначив свій шлях. Посеред кам’янистої височини на північному заході зарубки раптово скінчилися, і усі сліди Бена Старка зникли.

— Ти когось знайшов уві сні? — запитав Сем.

Джон хитнув головою.

— Ні. Замок завжди порожній.

Він нікому ніколи не розповідав про ці сни, і сам не розумів, з якого дива вирішив розповісти Семові. Але від того йому чомусь полегшало.

— Навіть у крукарні не залишилося жодного крука. В стайнях повно кісток, і нікого живого. Це мене завжди лякає. Я починаю бігти, вибиваю двері, стрибаю баштовими сходинками по три за раз, гукаю хоч кого-небудь. А тоді опиняюся перед дверима до крипти. Там усередині темно, сходинки збігають гвинтом. Звідкілясь я знаю, що маю туди піти, але не хочу. Там сидять на своїх престолах старі Королі Зими, біля їхніх ніг лежать кам’яні вовки, а на колінах сталеві мечі, але я боюся не їх. Я кричу, що я не Старк, що моє місце не тут, але марно — все одно маю йти туди. Я рухаюся униз, мацаю стіни, бо посвітити нічим, смолоскипа немає. Стає дедалі темніше, аж нарешті хочеться кричати.

Він замовк, похмуро присоромившись.

— На цьому я завжди прокидаюся.

Вкритий холодним потом, тремтячи у темряві келії. Привид зазвичай стрибає до нього і втішає теплом, неначе світанок. А тоді він засинає, притиснувшись обличчям до кудлатого хутра білого лютововка.

— Ти бачиш уві сні свій Рогошпиль? — запитав Джон.

— Ні. — Сем стиснув рота у жорстку риску. — Я його ненавиджу.

Він почухав Привида за вухом, замислившись, і Джон не став порушувати тишу. Через якийсь час Семвел Тарлі почав оповідати, а Джон Сніговій мовчки слухав і дізнавався, як людина, що сама визнала себе боягузом, опинилася на Стіні.

Тарлі були стародавнім чесним родом — значковими Мейса Тирела, князя Вирію та Оборонця Півдня. Старший син пана Рандила Тарлі — Семвел — народився спадкоємцем багатих земель, міцного замку, а ще овіяного славою, викуваного з валірійського булату обіручного меча на ймення Серцеруб, який переходив від батька до сина добрих п’ять століть.

Якщо вельможний батько Семвела і відчував якусь гордість від народження сина, вона швидко розвіялася, коли той виріс опасистим, м’якотілим та незграбним. Сем полюбляв слухати музик, складати власні пісеньки, вдягатися у м’який оксамит, гратися у кухні поряд з кухарями, нюхати густі пахощі випічки, цупити з таць то лимонне тістечко, то пиріжка з чорницями. Він пристрасно любив книжки, кошенят і танцювати, хоч як незграбно в нього виходило. Але з вигляду крові його нудило, і навіть смерть курки засмучувала його до сліз. Десяток майстрів-мечників змінилося у Рогошпилі, намагаючись перетворити Семвела Тарлі на такого лицаря, як бажав його батько. Хлопця кляли, давали київ та ляпасів, позбавляли їжі. Один розумник примушував його спати у кольчузі, щоб загартуватися. Інший вбирав у материн одяг і водив замковим двором, щоб присоромити. Та малий ставав щодалі товщий і полохливіший, аж поки зневіра пана Рандила не перетворилася на гнів, а тоді й на гірке презирство.

Попередня
-= 112 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.

Останній коментар

Назар 13.03.2018

Хто перекладав книгу?
БРАТЧИКИ Нічної варти?
Старки господарі ЗИМОСІЧІ?
Джон СНІГОВІЙ?
Що за жесть. І це тільки перші сторінки книги. Боюся навіть уявити що буде далі.


anonymous9982 05.09.2014

книга интересная, но почему отсутствует текст на страницах с 190 по 200? Фантазия читателя сама должна подсказать сюжет?


Додати коментар