Слава ЗСУ!

Кетлін V

— Пані, ви б краще прикрили голову, — порадив пан Родрік. — Застудитеся.

Вони потроху просувалися конями на північ.

— Та це ж проста вода, пане Родріку, — відповіла Кетлін. Її волосся звисало мокро і важко, одне пасмо вибилося і липло до лоба. Вона тільки уявити могла собі, якою скуйовдженою і неоковирною видається зі сторони. Та не зважала. Південний дощ був м’який і теплий. Кетлін подобалося, як він стікає обличчям — ніжний, мов материні поцілунки. Він повертав її у дитинство — довгі сірі дні у Водоплині. Вона згадувала божегай, важкі від вологи звислі гілки, сміх її брата, що ганявся за нею по купах мокрого листя. Вона пам’ятала, як робила пиріжки з глини разом з Лізою, як мокра слизька глина вилізала між пальців, пам’ятала вагу тих пиріжків у руці. Вони з хихотінням згодували їх малому Мізинцеві, і той так наївся грязюки, що його тиждень нудило. Які ж вони були молоді…

За минулі роки все те майже стерлося в Кетлін з пам'яті. На півночі дощі були холодні й жорстокі, а вночі, бувало, ще й перетворювалися на кригу. Від них врожай радше гинув, ніж живився. Дорослі чоловіки, потрапивши під такий дощ, хутко тікали до якогось найближчого схрону. Дощу, під яким би кортіло гратися маленьким дівчаткам, там не бувало.

— Я просяк наскрізь, — жалівся пан Родрік. — До самих кісток. Вже й кістки змокріли!

Ліс стояв навколо них щільною стіною. Сонний стукіт крапель по листю переривався лише чваканням кінських копит, витягуваних з рідкої грязюки.

— Ввечері нам би не завадило багаття, пані, й добра гаряча вечеря.

— Попереду на перехресті має стояти корчма, — відповіла Кетлін. Вона ночувала там у дитинстві багато разів, коли подорожувала разом з батьком. Князь Гостер Таллі замолоду не знав спокою, його завжди кудись тягнуло. Вона добре пам’ятала товстуху-корчмарку на ймення Маша Гедль, яка вдень і вночі жувала кислолист, а для дітей завжди мала безліч усмішок та солодких тістечок. Тістечка були просяклі медом, смаковиті й жирні, але як же Кетлін лякалася тих посмішок! Кислолист зробив зуби Маші темно-червоними, а її усмішку — пекельно жахливою.

— Корчма, — повторив пан Родрік пожадливо, — от якби ж… та ми не повинні ризикувати. Щоб лишатися невпізнаними, краще пошукати якогось обійстя чи городця…

Він замовк, почувши звуки на дорозі: плюскання води, брязкіт кольчуг, їржання коней.

— Вершники, — попередив лицар, сягнувши по руків’я меча. Навіть на королівському гостинці обережність не завадить.

Вони поїхали на шум вигином дороги, а тоді побачили, хто його спричинив: то була валка оружних вершників, які з галасом переходили бродом потік, що розлився від дощу. Кетлін натягнула повід, щоб дати їм дорогу. Прапор у руках переднього вершника висів мокрою ганчіркою, але сторожа мала на собі сині киреї, застібнуті срібним орлом Морестражу.

— Малістери, — прошепотів до неї пан Родрік, наче вона сама не знала. — Пані, краще вам надіти каптура.

Кетлін не ворухнулася. З вершниками їхав сам князь Язон Малістер, оточений лицарями, біч-о-біч з сином Патреком та зброєносцями позаду. Вони прямували до Король-Берега на Турнір Правиці, зрозуміла вона. За останній тиждень на королівському гостинці подорожні юрмилися, мов мухи на гної: лицарі та компанійці, співці з цимбалами й тамбуринами, важкі вози хмелю, збіжжя, барил меду та вина, крамарі, ремісники, шльондри… й усі вони рухалися на південь.

Вона зухвало зміряла очима пана Язона. Останнього разу, коли вони бачилися, він жартував з її дядьком на її ж весіллі. Малістери були значковими Таллі, й пан князь привіз щедрі дарунки. За минулі роки його брунатне волосся добряче присолило сивиною, обличчя помережали зморшки, але гонор з роками не поменшав — князь їхав так, наче не боявся нічого в світі. Кетлін заздрила йому: самій їй доводилося боятися аж занадто. Проїжджаючи мимо, пан Язон коротко й різко кивнув, але то була тільки чемність вельможного пана до випадкових подорожніх. У його погордливих очах не майнуло жодного натяку на впізнавання, а син навіть і глянути на зустрічних не зізволив.